Елліоти водночас кивнули, але нічого не відповіли, дивлячись новини. Коли репортаж закінчився, Ренд порушив тишу:
— Щось мені недобре.
— Розумію,— сказала Мерібет.
— Як ти тримаєшся, Ніку? — запитав Ренд і зігнувся, поклавши руки на коліна, наче збирався підвестися з дивана, але не міг себе змусити.
— Якщо по правді, то я в клятому шоці. Почуваюся безпорадним.
— А знаєш, я маю запитати: як щодо твоїх підлеглих, Ніку? — Ренд нарешті підвівся.
Він підійшов до міні-бару, налив собі імбирного елю, потім повернувся до нас із Мерібет.— Хтось щось чув? Будь-що?
Я похитав головою; Мерібет попросила содової.
— Може, до неї і джину долити, люба? — поцікавився Ренд, його глибокий голос перейшов на писк на останньому слові.
— Звісно. Так. Долий.
Мерібет заплющила очі, зігнулась і нахилила голову до колін; потім зробила глибокий вдих і знову випросталася, сівши в тій самі позі, наче то була вправа з йоги.
— Я залишив поліції перелік усіх знайомих,— мовив я.— Але це досить спокійний бізнес, Ренде. Я справді не думаю, що в цьому напрямку варто шукати.
Ренд поклав долоню на рота і почав масажувати собі обличчя, піднімаючи шкіру на щоках до очей.
— Ну звісно, ми в нашому бізнесі вчинили так само, Ніку.
Ренд з Мерібет завжди називали свою серію книжок про «Неймовірну Емі» бізнесом, що завжди здавалося мені дурницею: це ж дитячі книжки про ідеальну дівчинку, яка зображена на кожній обкладинці, й це казкова версія моєї Емі. Але ж, звісно, вони є (були) бізнесом, великим бізнесом. Ці книжки вже друге десятиріччя є найпопулярнішими для учнів молодшої школи — значною мірою через тести в кінці кожного розділу.
От, наприклад, у третьому класі Неймовірна Емі зловила свого друга Браяна, коли той перегодовував їхню шкільну черепаху. Емі намагалася з ним домовитись, та коли Браян не припинив цього, Емі змушена була здати його вчителю: «Пане Тиблзе, я не хочу були зрадницею, але не певна, що робити. Я намагалася поговорити з Браяном, але тепер... мабуть, потребую допомоги від старших...» Що з цього вийшло:
1) Браян сказав Емі, що вона ненадійна подруга, і перестав з нею розмовляти.
2) Боязка подруга Сьюзі сказала Емі, що та не мала розповідати, а мала просто потихеньку забрати з акваріума їжу, поки Браян не бачив.
3) Головна суперниця Емі — Джоанна — сказала, що Емі просто заздрила і хотіла власноруч нагодувати черепашку.
4) Емі відмовилася відступати: вона відчувала, що вчинила правильно.
Хто правий?!
Ну, це просто, бо завжди права Емі. (Не думайте, що я не піднімав цієї теми у наших суперечках зі справжньою Емі, бо таке було вже не раз).
Тести — написані двома психологами, які на додачу такі самі батьки, як і ви! — створені, щоб виокремлювати риси дитячих характерів. Ваш малюк — егоїст, який не терпить критики, як Браян? Безхребетний виконувач усіх наказів, як Сьюзі? Підбурювачка, як Джоанна? Чи ідеал, як Емі? Книжки стали надзвичайно модними поміж середнього класу. Вони стали головною опорою для батьків. Кубиком Рубика для виховання дітей. Елліоти озолотилися. У якийсь момент виявилося, що всі американські бібліотеки мають книжку «Неймовірна Емі».
— Може, ви вважаєте, що ця ситуація має зв'язок з «Неймовірною Емі»? — запитав я.
— І справді є кілька людей, яких не завадило би перевірити,— почав Ренд.
Я кашлянув, щоб не засміятися.
— Ви думаєте, що дитяча письменниця Джудіт Віорст викрала Емі заради Александра — щоб він більше не мусив переживати Жахливі, Кошмарні, Нікчемні, Дуже Погані Дні?
Ренд і Мерібет обернули до мене однакові здивовано-розчаровані обличчя. Це були огидні безтактні слова: мій мозок іноді відригав недоречні думки в недоречні моменти. Розумові гази, які я не здатен контролювати. Як, наприклад, коли я починав наспівувати слова з пісні «Боні Мороні», коли стрічав свою знайому поліціянтку. «Худа, як макаронина»,— виспівував мій мозок, поки детектив Ронда Боні розповідала, як прочісують річку в пошуках моєї зниклої дружини. «Захисний механізм,— сказав собі я,— це лише дивний захисний механізм». Хотів би я це припинити.
Я обережно переставив ногу, заговорив теж обережно, наче мої слова були громіздкою купою керамічного посуду.
— Пробачте. Не знаю, навіщо я це бовкнув.
— Ми всі стомилися,— мовив Ренд.
— Ми вимагатимемо, щоб копи взяли під нагляд Віорст,— спробувала пожартувати Мерібет.— А ще той пляж під назвою «Беверлі-Клірі».
Це був не так жарт, як прощення.
— Ну, мабуть, мені варто розповісти вам,— мовив я.— Копи... Це нормально, коли в таких справах...
— ...першим підозрюють чоловіка, я знаю,— перебив Ренд.— Уже повідомив їх, що це марнування часу. Питання, які вони нам ставили...
— Вони були образливі,— завершила Мерібет.
— То вони розмовляли з вами? Про мене?
Я перебрався до міні-бару і недбало налив собі джину. Проковтнув три порції, й одразу ж стало набагато гірше. Шлунок почав пробиратися до стравоходу.
— І про що вони розпитували?
— Чи ти коли-небудь бив Емі? Чи Емі згадувала про погрози з твого боку? — розповіла Мерібет.— Чи ти бабій? Чи згадувала Емі про твої зради? Бо це ж так схоже на Емі, правда ж? Я заявила, що ми не ганчірку виростили.
Ренд поклав руку мені на плече.
— Ніку, ми одразу ж сказали, що ти ніколи в житті не скривдиш Емі. Я навіть поліції розповів історію про те, як ти врятував мишу в будиночку на пляжі, витягнувши її з клейової пастки.
Він глянув на Мерібет, наче вона не знала цієї історії, а дружина винагородила його своєю зосередженою увагою.
— Цілу годину витратив на те, щоб зловити бісового гризуна, а потім буквально вивіз маленького щура з містечка. Хіба він схожий на чоловіка який може зашкодити своїй дружині?
Я відчув напад докорів сумління, ненависті до самого себе. На мить я навіть подумав, що нарешті зможу розплакатися.
— Ми любимо тебе, Ніку,— сказав Ренд, востаннє стискаючи мене за плече.
— Справді, Ніку,— повторила Мерібет.— Ти ж наш син. Нам надзвичайно прикро, що на додаток до зникнення Емі, ти маєш терпіти цю... хмару підозр.
Мені не сподобалася фраза «хмара підозр». Набагато більше підходило «рутинне розслідування» чи «проста формальність».
— Та вони ще цікавилися, чи ти резервував на той вечір столик,— згадала Мерібет, недбало глянувши на мене.
— Резервував столик?
— Вони твердили, що ти розповів, наче зарезервував столик у «Г'юстоні», але після перевірки це не підтвердилося. Їх це, здається, зацікавило.
Я нічого не резервував і подарунка теж не мав. Бо якщо я планував убити Емі, то навіщо резервувати столик і купувати подарунок? Який прагматичний убивця.
А я справді надмірно прагматичний, мої друзі однозначно можуть підтвердити це поліції.
— Е-е-е... ні. Ні, я нічого не резервував. Вони, мабуть, не так зрозуміли. Я дам їм знати.
Я опустився на диван навпроти Мерібет. Не хотілося, щоб Ренд мене знову чіпав.
— О, гаразд. Добре,— мовила Мерібет.— А вона, ну, цього року було полювання на скарби? — Її очі наповнились сльозами.— Перед тим як...
— Так, сьогодні мені віддали першу підказку. Ми з Гілпіном знайшли другу в моєму кабінеті в коледжі. Я й досі намагаюся її розгадати.
— А ми можемо глянути? — запитала моя теща.
— У мене її зараз немає,— збрехав я.
— А ти... ти спробуєш її розгадати, Ніку? — поцікавилася Мерібет.
— Звісно, Мерібет. Я її розгадаю.
— Я просто не можу витримати, що десь лежать речі, яких вона торкалася, десь там, на самоті...
Задзвонив мій телефон — той, що одноразовий, і я зиркнув на екран, а потім вимкнув його. Варто було позбутися його, але поки що я не міг.
— Ніку, ти мусиш відповідати на кожен дзвінок,— нагадала Мерібет.
— Я впізнав цей номер — це представники фонду випускників з мого коледжу збирають гроші.