Ренд приєднався до мене на дивані. Старезні, дуже потріпані подушки добряче прогнулися під нашою вагою, тож ми аж посунулись один до одного, навіть руками торкалися, та це не заважало Ренду. Він був з тих чоловіків, які, підходячи до тебе, вголос повідомляють, що вони люблять обійматися, і забувають запитати, чи це взаємно.
Мерібет повернулася до справи.
— Ми дійсно гадаємо, що Емі міг викрасти одержимий нею тип,— вона обернулася до мене, наче відстоюючи цю ідею.— За ці роки нам такі траплялися.
Емі полюбляла згадувати про одержимих нею чоловіків. Вона описувала переслідувачів приглушеним тоном за келихом вина, у різні періоди нашого шлюбу,— чоловіків, які ще й досі думали про неї і жадали її. Я підозрював, що ці історії можуть бути роздутими. Ці чоловіки завжди здавалися дуже прораховано-небезпечними — достатньо, щоб схвилювати мене, але недостатньо, щоб вимагати залучення поліції. Одним словом, уявний світ, де я б міг стати незнищенним героєм, який захищає її гордість. Емі була занадто незалежна, занадто сучасна, щоб визнати правду: вона хотіла зіграти безпорадну дівицю.
— А останнім часом?
— Ні, останнім часом — ні,— сказала Мерібет, закусивши губу.— Але в старших класах була одна проблемна дівчина.
— Проблемна?
— Вона була одержима Емі. Ну, точніше «Неймовірною Емі». Її звали Гіларі Генді. Вона уявляла себе найкращою книжковою подругою Емі — Сьюзі. Спочатку це було мило, мабуть. А потім виявилося, що цього недостатньо. Дівчина хотіла бути Неймовірною Емі, а не Сьюзі — звичайною приятелькою. Тож вона почала наслідувати нашу Емі. Вона одягалася, як Емі, пофарбувалася у блондинку, тинялася біля нашого будинку в Нью-Йорку. Одного разу я йшла вулицею, а вона підбігла — ця дивна дівчинка — і, вхопивши мене за руку, заявила: «Тепер я буду твоєю дочкою. Я вб'ю Емі та стану твоєю новою Емі. Бо це ж не має особливого значення, правда ж? Поки в тебе є Емі?» Наче наша дочка була вигаданим персонажем, якого вона перепише.
— Ми нарешті отримали заборону їй наближатися до Емі, коли вона у школі зіштовхнула Емі зі сходів,— сказав Ренд.— Дуже проблемна дівчинка. Такий розлад не зникає.
— А потім був Дезі,— згадала Мерібет.
— Так, Дезі,— мовив Ренд.
Навіть я знав про Дезі. Емі вчилася у школі-інтернаті в Массачусетсі. Школа називалася «Вікшир академі». Я бачив фото. Емі у спідниці для лакросу, з пов'язкою на голові, на тлі — завжди осінні тони, наче школа була не в місті, а в місяці. У жовтні.
Дезі Коллінгз відвідував хлопчачу школу-інтернат, що була в парі з «Вікширом». У розповідях Емі він був блідою романтичною фігурою, а їхні залицяння були цілком у дусі таких пансіонатів. Прохолодні футбольні матчі й гарячі танці, бузкові корсажі й поїзди у вінтажному «ягуарі». Все видавалося трохи середньовічним.
Емі мала досить серйозні стосунки з Дезі впродовж року. Але вона почала помічати в ньому щось дивне. Він говорив так, наче вони були заручені. Він наперед знав кількість і стать їхніх дітей. У них мало бути чотири сини, самі хлопці, що звучало підозріло схоже на власну родину Дезі, а коли він запросив для знайомства свою матір, Емі аж обімліла через разючу подібність між нею та пані Коллінгз. Старша жінка прохолодно поцілувала її у щоку та спокійно прошепотіла на вушко: «Щасти». Емі не знала — це було попередження чи погроза.
Після розриву стосунків, Дезі й далі совався навколо її школи. Примарна фігура в темному блейзері, що прихилялася до зимових голих дубів. Однієї лютневої ночі Емі повернулася з танців, а Дезі розлігся на її ліжку, голий, на простирадлі, одурманений від майже смертельного передозу пігулками. Дезі покинув школу невдовзі після цього.
Але він продовжував їй телефонувати, навіть тепер, а кілька разів на рік надсилав товсті пухкі конверти, які Емі показавши мені, жбурляла у сміття, навіть не розкриваючи. Вони всі були з Сент-Луїса. За сорок хвилин від нас. «Це просто жахливий, невдалий збіг»,— сказала мені вона. Дезі мав у Сент-Луїсі родину з материного боку. Про це Емі знала, але більше дізнаватися на хотіла. Я покопирсався у смітті, щоб витягнути один пакунок, прочитав листа, липкого від соусу «Альфредо»: текст був абсолютно банальний — розмови про теніс, подорожі та інші мажорні дурниці. Про спанієлів. Я спробував уявити цього витонченого денді. Типа в метелику й черепахових окулярах, який вдирається до нашого будинку і хапає Емі своїми ніжними наманікюреними пальцями. Кидає її у багажник свого вінтажного кабріолета і забирає на... пошуки антикваріату у Вермонті. Дезі. Хтось може повірити, що це Дезі?
— Взагалі-то Дезі живе не дуже далеко,— мовив я.— У Сент-Луїсі.
— От бачиш? — сказав Ренд.— Чому копи ще й досі не відпрацьовують цього напрямку?
— Хтось має цим зайнятися,— запропонував я.— Я згоден. По тому, як завтра обшукають усе тут.
— Поліція однозначно гадає, що це... місцевий злочин,— вичавила Мерібет.
Вона трохи довше, ніж слід, затримала свій погляд на мені, потім здригнулася, наче проганяючи якусь думку.
Емі Елліот-Данн
23 серпня 2010
Запис у щоденнику
Літо. Пташечки. Сонячні промінчики. Сьогодні я увесь день гуляла по парку Проспект — ніжна шкіра, тоненькі кісточки. Боролася з депресією. Це вже щось, бо попередні три дні я просиділа в будинку, не вилазячи з накрохмаленої піжами, просто чекаючи до п'ятої, коли вже можна напиватися. Намагаючись уявити всі страждання у Дарфурі. Подивитися на речі під іншим кутом — тобто знову експлуатуючи нещастя мешканців Дарфура.
Минулого тижня так багато всього сталося! Я гадаю, що в цьому і справа: все трапилося водночас, тож тепер у мене емоційні стрибки. Нік втратив роботу ще минулого місяця. Рецесія повинна була сповільнюватися, але, здається, ніхто про це не чув. Тож Нік утратив роботу. Прийшов другий раунд звільнень — усього за кілька тижнів після першого. Ой, ми вигнали недостатньо людей. Ідіоти.
Спочатку мені здалося, що з Ніком усе буде гаразд. Він пише величезний перелік речей, які збирається зробити. Деякі з них зовсім незначні. Він змінює батарейки і переводить годинники, замінює трубу під нашою мийкою і перефарбовує всі кімнати, які ми колись пофарбували, а результат не сподобався. Коротше, він багато чого робить наново. Приємно отримати можливість щось переробити, особливо якщо життя дарує лише кілька таких шансів. А потім Нік починає займатися дечим серйознішим. Читає «Війну і мир». Грається у вивчення арабської мови. Чимало часу витрачає, намагаючись передбачити, які саме професії приноситимуть гроші в найближчому майбутньому. Це крає мені серце, але заради Ніка вдаю зворотне.
Я все запитую його: «З тобою точно все гаразд»?
Спочатку я питаю це серйозно, за філіжанкою кави, дивлячись у очі, поклавши свою руку на його. Потім намагаюся питати безтурботно, легко і невимушено. А далі — ніжно, у ліжку, погладжуючи його волосся.
У нього завжди на все однакова відповідь.
— Усе гаразд. Я не хочу про це говорити.
Я написала тест, що ідеально підходить для такої ситуації.
Як ти переживаєш своє звільнення?
A) Я сиджу в піжамі та їм багато морозива — трохи подутися може мати терапевтичний ефект;
Б) Я в інтернеті лаю свого колишнього боса — позбутися негативних емоцій просто чудово;
B) Доки не знайдеться нова робота, я намагаюся заповнити справами свій вільний час: вивчаю ходову мову або читаю «Війну і мир».
Я хотіла зробити Нікові комплімент — правильним варіантом було «В», але, побачивши мою роботу, він лише кисло посміхнувся.
За кілька тижнів метушня вгамувалась, а далі пішли в небуття ще й усі корисні справи, наче одного ранку Нік прокинувся під старезним запиленим знаком, що твердив: «А навіщо в біса напружуватися?» У нього згасли очі. Тепер Нік дивиться телевізор, шукає порно в інтернеті, переглядає порно по телебаченню. Він пожирає купу їжі на замовлення, й упаковка від неї збирається біля переповненого баку на сміття. Він не розмовляє зі мною і поводиться так, наче сама ця дія завдає фізичного болю, а я просто жорстока жінка, якщо цього вимагаю.