Мій старий друг — Стакс Баклі — полюбляв називати мене «приблудним» сином, не знаючи ні того, що правильно говорити «блудний», ні значення цього виразу. Я так розумію, він вживав його як мудруватий синонім «придурка». Стакс Баклі — ім'я для бейсболіста, і саме ним Стакс мав стати, але в нього не було таланту, лише сильне бажання. Підростаючи, він був найкращим у місті, але цього виявилося недостатньо. Він отримав перший життєвий шок у коледжі, коли вилетів з команди, а далі все покотилося до біса. Тепер він перебивався на випадкових роботах і мав запальну вдачу. Він кілька разів заходив у «Бар», питаючи роботи, але хитав головою на кожне буденне завдання, запропоноване мною. Далі починав жувати внутрішній бік щоки, мовляв: «Та ну, чоловіче, що ще в тебе є, має бути ще-щось».
— Стаксе,— привітався я, оцінюючи, чи дружньо він сьогодні налаштований.
— Чув, що копи тут по-царському лажають,— сказав він, ховаючи руки під пахвами.
— Трохи зарано робити висновки.
— Ну ж бо, чоловіче, що це за дурні ледачі пошуки? Копи під час пошуків мерового собаки більше пахали.
Обличчя Стакса обгоріло на сонці; я відчув тепло, коли він нахилився ближче, а ще запах освіжувача для рота й жуйки.
— Чому нікого не затримали? У місті є достобіса людей, а не затримали жодного? Жоднюсінького підозрюваного? А як щодо хлопців з «Блакитного зошита»? Саме про це я й запитав у тої детективиці: як щодо хлопців з «Блакитного зошита»? Вона навіть не відповіла.
— Хто такі хлопці з «Блакитного зошита»? Банда?
— Хлопці, яких минулої зими звільнили з «Блакитного зошита». Без вихідної допомоги абощо. Ти ж бачив бездомних, які групками волочаться навколо міста, здаючись дуже, дуже сердитими? То, мабуть, хлопці з «Блакитного зошита».
— Я й досі не доганяю: «Блакитний зошит»?
— Ну, знаєш типографію «Рівер-Веллі»? На околиці міста? Вони друкували блакитні зошити, в яких студенти коледжу писали есе чи іншу фігню?
— О, я не знав.
— Тепер усе друкують на комп'ютері, а чому б і ні, тож — бац! — бувайте, хлопці з «Блакитного зошита».
— Господи, усе місто закривається,— промимрив я.
— Хлопці з «Блакитного зошита» пиячать, торгують наркотою, приколупуються до інших. Ну, вони це й раніше робили, але завжди вміли вчасно зупинитися, бо щопонеділка поверталися на роботу. Тепер вони мають необмежену свободу.
Стакс вишкірив щербаті зуби. У його волоссі виднілися плями від фарби; ще зі школи його літнім підробітком було фарбування будинків. «Я спеціалізуюся на оздобленні»,— скаже він і чекає від тебе реакції на жарт. Якщо ж ти не смієшся, тоді вже починає пояснювати.
— То копи вже були в торгівельному центрі? — запитав Стакс.
Я збентежено потиснув плечима.
— Дідько, чоловіче, хіба ти не був репортером?
Стакса завжди бісила моя попередня професія, наче то була брехня, що занадто довго не виходила на світло.
— Хлопці з «Блакитного зошита» створили в тій будівлі власне місто. Оселилися там. Торгують наркотою. Поліція інколи їх виганяє, але ті чмирі завжди повертаються наступного дня. Коротше, я так і сказав тій детективиці: «Обшукайте клятий торгівельний центр». Бо кілька з них зґвалтували там дівчину десь місяць тому. Ну, бо коли збирається гурт озлоблених хлопів, то для жінки на їхньому шляху справи кепські.
Дорогою до місця, де були призначені пообідні пошуки, я зателефонував Боні й почав тараторити, тільки-но вона підняла слухавку.
— Чому не обшукують торгівельний центр?
— Ніку, його вже обшукують. Ми саме зараз відпровадили туди копів.
— Ой. Добре. Бо мій приятель...
— Стакс, я знаю, я його знаю.
— Він розповідав про всілякі...
— Про хлопців з «Блакитного зошита», я знаю. Повірте, Ніку, ми все тримаємо під контролем. Хочемо знайти Емі так само сильно, як і ви.
— Гаразд... е-е-е... дякую.
Притлумивши свій праведний гнів, я заковтнув величезну порцію кави й поїхав до відведеної мені території. В другій половині дня мали обшукати три точки: пірс для човнів Галлі (більш відомий, як Місце-Де-Нік-Сидів-Того-Самого-Ранку-Ніким-Не-Помічений), ліс біля річки Міллер-Крік (який і лісом неможливо назвати: з того боку річки вже видно фастфуди) і Волкі-парк — природний заповідник з місцями для скелелазіння та стежками для кінних прогулянок. Мене скерували до Волкі-парку.
Коли я приїхав, місцевий офіцер уже спілкувався з гуртом десь із дванадцяти людей. Усі вони мали міцні ноги у вузьких шортах, а ще окуляри і капелюхи, на носах — засіб від засмаги. Було схоже на день відкриття літнього табору.
Також приїхали журналісти з двох телеканалів, щоб зняти репортаж для місцевих новин. Це були вихідні на День Незалежності; повідомлення про Емі втиснуть між новинами з ярмарку штату та святковими кулінарними поєдинками. Один зелений репортер усе крутився навколо мене, засипаючи безглуздими запитаннями. Моє тіло відразу закам'яніло, наче у воскової ляльки, бо увага знову була прикута до «стурбованого» обличчя, що вигляд мало неприродній. У повітрі смерділо кінським гноєм.
Незабаром репортери попленталися по доріжках за волонтерами. (Як добрий репортер, наскочивши на дуже підозрілого чоловіка зниклої жінки, може просто піти геть? Таке зробить лише поганий малооплачуваний журналіст, якого залишили на посаді після звільнення усіх нормальних). Юний коп у формі наказав мені стояти (отут!) біля розгалуження кількох стежок, де неподалік була дошка оголошень з купою стародавніх флаєрів, на якій повісили повідомлення про зникнення Емі: моя дружина дивилася на нас із фото. Сьогодні вона увесь день мене переслідує.
— Що я маю робити? — запитав у офіцера я.— Стоячи тут, я почуваюся безглуздо. Хочеться якось діяти.
Десь у лісі сумно заіржав кінь.
— Ніку, нам дуже потрібно, щоб ви були саме тут. Просто виявляйте привітність і заохочуйте людей,— сказав він і показав на яскраво-помаранчевий термос біля мене.— Пропонуйте воду. І спрямовуйте усіх до мене.
Він розвернувся й пішов до стайні. Мені дійшло, що мене навмисно відсторонюють від можливого місця злочину. Я не був певен, що це все означало.
Я стояв там без діла, вдаючи, що зайнятий кулером, аж тут підкотив запізнілий бездоріжник — червоний, наче лак для нігтів. З нього вивалилися сорокарічні жіночки зі штаб-квартири. Найвродливіша з них — та, яку Боні записала у вболівальниці, зібрала волосся у хвостик, щоб одна з подружок могла побризкати її спреєм від комах. Жінка майстерно відмахувалася від токсичної хмари. Вона ненароком зиркнула на мене. Далі відійшла від подружок, розпустила волосся і рушила до мене, озброївшись вразливою співчутливою усмішкою. Усмішкою під назвою «Мені так шкода». Велетенські карі очі, немов у поні; рожева блуза ледь доходить до випрасуваних білих шортів. Високі підбори, завите волосся, золоті круглі сережки. «Оце,— подумав я,— так потрібно одягатися для пошуків. Прошу, леді, не розмовляйте зі мною».
— Привіт, Ніку, я — Шона Келлі. Мені так шкода,— надмірно гучно мовила вона: заревіла, наче зачарована збуджена ослиця. Простягнула руку — і я відчув напад тривоги, побачивши, як її подруги почимчикували стежкою, грайливо озираючись на нас, наче на парочку.
Я запропонував усе, що мав: подяку, воду, ніяковість. Шона навіть не збиралася йти, хоча я й дивився лише вперед, у напрямку стежки, на якій зникли її подруги.
— Ніку, сподіваюся, у вас є друзі чи родичі, які підтримають у такий важкий час,— відбиваючись від ґедзя, сказала вона.— Чоловіки забувають про себе дбати. Вам потрібне добре харчування.
— Переважно я харчувався холодними м'ясними нарізками, ну знаєте — швидко й просто.
Я ще й досі відчував у горлі смак салямі, зі шлунку піднімалася печія. Я згадав, що ще з ранку не чистив зуби.
— Ох ви бідненький. Ну, холодні нарізки однозначно не підходять,— вона похитала головою, золоті кружальця виблискували на сонці.— Вам потрібно підтримувати сили. Але вам дуже пощастило, бо я готую смачнючий курячий пиріг «Фріто». А знаєте? Я його спечу й привезу завтра у волонтерський центр. Ви зможете розігріти його у мікрохвильовці, коли захочете смачної теплої страви.