— Ой, це вже занадто, дійсно. З нами все гаразд. Справді.
— А буде краще після справжньої їжі,— поплескала мене по руці вона.
Я мовчав. Вона спробувала інший підхід.
— Я дуже сподіваюся, що ця ситуація не має нічого спільного з... нашою проблемою з бездомними,— запищала жінка.— Присягаюсь, я подавала скаргу за скаргою. Один з них ще минулого місяця вдерся у мій сад. Спрацював детектор руху, тож я визирнула з вікна, а там він: сидить на землі й поглинає помідори. Жує їх, наче яблука, обличчя й футболка вкриті соком і насінням. Я намагалася його відлякати, але чолов'яга набрав собі принаймні двадцять помідорів, перш ніж утекти. Вони і так були на межі — ті хлопці з «Блакитного зошита». Більше нічого не вміють.
Я відчув раптову спорідненість із працівниками «Блакитного зошита». Уявив, як заходжу до їхнього похмурого табору, розмахуючи білим прапором: «Я — ваш брат, я теж колись був дотичний до друку. Комп'ютери і в мене забрали роботу».
— Ніку, тільки не кажіть, що ви занадто молодий, щоб пам'ятати «Блакитний зошит»,— загравала Шона. Вона тицьнула пальцем мені під ребра, аж я підстрибнув вище, ніж треба.
— Я такий старий, що забув про «Блакитний зошит», аж доки ви не нагадали.
Вона зареготалася.
— Скільки вам — тридцять один, тридцять два?
— Радше тридцять чотири.
— Малюк.
Якраз тоді притупцяла енергійна трійця літніх жіночок: одна захопилася своїм телефоном, усі жінки були одягнені в цупкі полотняні садові спідниці, кеди й майки, що відкривали їхні обвислі руки. Вони кивнули мені з повагою, а потім зневажливо огледіли Шону. Ми були схожі на пару, яка влаштувала пікнік на подвірні. Ми виглядали недоречно.
«Шоно, прошу, забирайся геть»,— подумав я.
— То про що я, ці бездомні можуть бути дуже агресивні, небезпечні для жінок,— сказала Шона.— Я нагадала про це детективу Боні, але, здається, я їй не подобаюся.
— Чому ви так вирішили?
Я знав її відповідь наперед — мантру всіх привабливих жінок.
— Я не дуже подобаюся жінкам,— знизала плечима вона.— Таке трапляється. А Емі мала... має багато подруг у нашому місті?
Чимало жінок, переважно подруг моєї мами чи Го, запрошували Емі на засідання книжкових клубів, вечірки дистриб'юторів косметики «Амвей», дівич-вечори у гриль-барі «Чиліз». Емі передбачувано відмовляла всім, сходила тільки на декілька — і їй страшенно не сподобалося: «Ми замовили мільйон якихось ушкварених страв і пили коктейлі з морозива».
Шона не зводила з мене погляду, бажаючи дізнатися щось про Емі, бажаючи приєднатися до клубу вродливих жінок, як моя дружина, яка, до речі, зненавиділа б її.
— Гадаю, у неї була однакова з вами проблема,— відрізав я.
Вона посміхнулася.
«Забирайся, Шоно».
— Важко прижитися у новому місті,— не вгавала вона.— Що старший стаєш, то важче знайти друзів. Ви з нею однолітки?
— Їй тридцять вісім.
Це, здається, її задовольнило.
«Та заберися ж ти звідси».
— Розумний чоловік надає перевагу старшим жінкам.
Посміхаючись, вона вийняла мобілку зі своєї зеленкувато-жовтої сумки.
— Йди-но сюди,— сказала вона й обхопила мене рукою за талію.— Подаруй мені широку посмішку, наче після курячого пирога «Фріто».
Тієї миті я хотів її ляснути, вибити її сліпоту до всього, крім неї самої, її дівчачість. Ця дамочка намагалася підняти свою самооцінку за рахунок чоловіка, у якого зникла дружина. Я проковтнув свою лють, спробував відмотати емоції назад, спробував усе виправити і бути милим, тож механічно посміхався, поки вона, притиснувшись обличчям до моєї щоки, клацнула фото на телефон; клацання телефону, що мало зімітувати клацання фотоапарату, привело мене до тями.
Вона розвернула телефон, і я побачив два обгорілі на сонці обличчя, притиснуті одне до одного. Ми посміхалися, наче були на побаченні посеред бейсбольної гри. Роздивляючись свою підлесливу посмішку, свої примружені очі, я подумав: «Я б зненавидів цього хлопця».
Емі Елліот-Данн
15 вересня 2010 року
Запис у щоденнику
Я пишу це ще десь у штаті Пенсильванія. Південно-західний куток. Мотель біля траси. Наша кімната виходить на стоянку, і якщо визирнути з-за цупких бежевих фіранок, то можна побачити, як за вікном снують під яскравими ліхтарями люди. Це одне з тих місць, де люди снують. У мене знову депресія. Забагато подій, і занадто швидко, і тепер я у південно-західній Пенсильванії, а мій чоловік зухвало насолоджується сном посеред пакетиків з чипсами й цукерками, які купив у торгівельному автоматі в кінці коридору. Вечеря. Він злиться на мене, бо не можу його як слід підтримати. Я гадала, що граю досить переконливо: ура, нова пригода! Але, мабуть, ні.
Тепер, коли я оглядаюся на ті події, то ми немов чогось чекали. Наче ми з Ніком сиділи під велетенським звуконепроникним вітрозахисним ковпаком, а потім він перевернувся — і треба щось робити.
Два тижні тому ми ще перебували у нашому звичному безробітному стані: частково одягнені, знудьговані, готувалися мовчки поглинати сніданок, який ми розтягували, встигаючи прочитати цілу газету. Навіть читали додаток для автомобілістів.
О десятій ранку дзвонить телефон Ніка, і я з його голосу розумію, що це Го. Він говорить енергійно, по-хлоп'ячому. Нік завжди так з нею говорить. Він і зі мною теж так колись спілкувався.
Він прямує до спальні й зачиняє двері, залишивши мене стояти з двома свіженькими тарілками щойно приготованих яєць «бенедикт». Я ставлю його тарілку на стіл і сідаю навпроти, міркуючи, чи варто почекати зі сніданком. На його місці я, гадаю, попросила би починати їсти без мене або підняла палець: «Почекай хвилинку». Я би потурбувалася про свого партнера, свого чоловіка, який залишився на кухні з тарілками їжі. Я почуваюся погано, думаючи таке, бо вже незабаром чую схвильований шепіт, і журливі зойки, і ніжні запевнення, тож починаю думати, що, може, у Го з'явилися якісь проблеми з хлопцями. Го часто розриває стосунки. Навіть після тих розривів, які вона сама ініціює, Нік має її втішати.
Тож коли Нік виходить, у мене на обличчі гримаса «Бідненька Го», а яйця вже затверділи на тарілці. Я бачу його і розумію, що проблема не лише з Го.
— Моя мама,— сідаючи, починає він.— Дідько. У мами рак. Четверта стадія, і метастази пішли в печінку й кістки. А це погано, а це...
Вік кладе голову на руки, а я підходжу й обнімаю його. Коли він підводить погляд, то навіть не плаче. Повністю спокійний. Я ніколи не бачила, щоб мій чоловік плакав.
— Це вже занадто для Го, на додачу до батькового Альцгеймера.
— Альцгеймер? Альцгеймер? Відколи це?
— Ну, вже давно. Спочатку лікарі гадали, що це якесь раннє слабоумство. Але це більше, це гірше.
Тієї миті я думаю, що в наших стосунках щось негаразд, можливо, цього вже й не виправити, якщо мій чоловік навіть не думав нічого мені розповідати. Інколи мені здається, що це якась його особиста гра, якийсь неоголошений конкурс на непроникність.
— Чому ти нічого мені не розповів?
— Я не дуже люблю розмовляти про батька.
— Однак...
— Емі, будь ласка.
Він дивиться так, наче я верзу дурниці: він настільки переконаний, що я верзу дурниці, що я вже сама не впевнена.
— Але тепер... Го каже, мамі необхідна буде хіміотерапія, але... після того їй буде дуже, дуже погано. Їй потрібна буде допомога.
— То, може, нам варто почати шукати для неї доглядальницю? Медсестру?
— Її медична страховка цього не покриє.
Він дивиться на мене зі схрещеними руками, і я вже знаю, що це виклик: ми б мали запропонувати платити за доглядальницю, а ми не можемо платити, бо я віддала свої гроші батькам.
— Ну гаразд, любий,— кажу я.— То що ж ми робитимемо?
Ми стоїмо навпроти одне одного — з'ясовуємо стосунки, наче ми вже почали сваритися, а я й не знала. Я тягнуся до нього, а Нік лише дивиться на мою руку.