Ганнібал був дивним вибором для Емі, однак не пам'ятаю, щоб нам там було особливо добре чи погано — ми просто відпочивали. Пам'ятаю, як ми вешталися там десь рік тому, тицяючи на речі, читаючи афіші та примовляючи: «Це цікаво»,— і погоджуючись: «Правда». Після цього я їздив туди сам (мою ностальгію так просто не придушиш), і тоді день видався чудовий, я широко всміхався і радів світу. З Емі все було тихо й механічно. Трохи ніяково. Пам'ятаю, як одного разу почав розповідати безглузду історію про дитячу екскурсію до Ганнібала і зрозумів, що її очі геть порожні. Усередині я так розізлився, що аж десять хвилин витратив, щоб лише заспокоїтися, бо в цей період нашого шлюбу я так звик злитися, аж це навіть приносило щось на кшталт задоволення. Наче обгризати кутикули: знаєш, що маєш зупинитися, що це не настільки добре, як здається, але все одно не можеш припинити. Та Емі, звісно ж, нічого цього не побачила на моєму обличчі. Ми просто продовжили прогулюватися і читати афіші, тицяючи на них.
Це був жахливий знак: нам настільки бракувало добрих спогадів після переїзду, що дружина була змушена обрати Ганнібал для свого полювання на скарби.
Я дістався до Ганнібала за двадцять хвилин, проїхав повз будівлю суду в стилі Золоченого століття, де тепер у підвалі продавали курячі крильця. Далі проминув кілька зачинених підприємств — зруйнованих комунальних банків і вимерлих кінотеатрів — і нарешті доїхав до річки. Я припаркувався на стоянці якраз біля Міссісіпі, навпроти річкового судна «Марк Твен». Парковка була безкоштовна. (Мене завжди приголомшувала новизна щедрості безкоштовної парковки). З ліхтарних стовпів байдуже звисали банери з сивочолим чоловіком — вони поскручувалися від спеки. Це був пустельно-спекотний день, але навіть попри це Ганнібал здавався тривожно тихим. Я прогулявся біля кількох блоків сувенірних крамниць: ковдри, предмети антикваріату й іриски,— і побачив ще більше оголошень про продаж. Будинок Беккі Тетчер зачинили на ремонт, який мали оплатити ще не зібраними грошима. За десять баксів можна було намалювати своє ім'я на білющому паркані Тома Соєра, але там було не надто людно.
Я сів на порозі замкненої крамниці. Раптом мені спало на думку, що я підвів Емі до кінця світу. Ми стали свідками закінчення певного стилю життя. Цю фразу я вживав лише щодо племен у Новій Гвінеї та аппалацьких склодувів. Рецесія знищила торгівельний центр. Комп'ютери знищили підприємство «Блакитний зошит». Карфаген фактично збанкрутував, його брат Ганнібал втрачав позиції перед яскравішими, бучнішими, казковішими туристичними принадами. Мою любу річку Міссісіпі нищили коропи, намагаючись проникнути до озера Мічиган. «Неймовірна Емі» занепала. Це був кінець моєї кар'єри, кінець кар'єри Емі, кінець мого батька і матері. Кінець нашого шлюбу. Кінець Емі.
З річки долинув примарний хрип пароплавної труби. Моя сорочка була вже на спині мокра від поту. Я змусив себе підвестися. Змусив себе придбати білет на екскурсію. Я пройшов наш з Емі маршрут, а в уяві дружина йшла поруч. Того дня теж було спекотно. «ТИ НЕЙМОВІРНИЙ». У моїй уяві вона гуляла біля мене і цього разу посміхалася. У животі в мене млоїло.
Я подумки пройшов з дружиною головною туристичною вулицею. Сивочола парочка зупинилася біля будинку Гекльбері Фінна, але всередину заходити вони не забажали. В кінці кварталу з «форда-фокуса» вийшов чолов'яга, одягнений, наче Твен — біле волосся, білий костюм. Він потягнувся, огледів порожню вулицю і завернув до піцерії. А от і наша кінцева точка біля оббитої вагонкою будівлі суду, де засідав батько Семюеля Клеменса, майбутнього Марка Твена. Спереду висіла табличка: «Дж. М. Клеменс, мировий суддя».
«Поцілуймося крадькома... вдаймо, наче ми щойно стрілися».
Емі, завдяки тобі все це легко та просто. Наче ти справді хотіла, щоб я їх знайшов і пишався собою. Так тримати — і я поб'ю свій рекорд.
Усередині нікого не було. Я став навколішки на запиленій підлозі й зазирнув під першу лаву. Якщо Емі залишала підказку в громадському місці, то завжди приклеювала її до внутрішнього боку речей, між оббивкою і пилом, і вона завжди обстоювала цей вибір тим, що нікому не до вподоби зазирати під низ. Під першою лавою нічого не виявилося, але під наступною звисав папірчик. Я підповз ближче й зірвав блакитний конверт Емі; на краю стирчав шматочок скотчу.
Вітаю, Любий Чоловіче!
Ти знайшов її! Дивовижний чоловік. Може, допомогло те, що цього року я вирішила не влаштовувати полювання на скарби, змушуючи тебе марширувати по моїх особистих спогадах.
Я взяла приклад з твого улюбленого Марка Твена: «На що заслуговує людина, яка вигадала святкування ювілеїв? Звичайне вбивство буде занадто легким покаранням».
Я нарешті зрозуміла все, що ти повторював упродовж усіх цих років: це полювання на скарби має бути святом, а не тестом на те, чи ти пам'ятаєш кожне моє слово і кожен учинок за рік. Ти, мабуть, гадаєш, що доросла жінка може збагнути таке й сама, але... вочевидь, для цього потрібен чоловік. Щоб указати на те, чого ми самі не помічаємо, навіть якщо на це піде п'ять років.
Тож я хочу затриматися на мить на землі дитинства Марка Твена і подякувати за твою кмітливість. Ти насправді найдотепніша і найвеселіша людина в моєму житті. У мене чудова сенсорна пам'ять: я не забула всі ті рази, коли ти нахилявся до мого вуха, і, пишучи це, я це відчуваю, як твій подих лоскоче мені вушко, а ти шепочеш щось лише для мене, просто щоб мене розвеселити. Тепер я розумію, як це шляхетно, коли чоловік намагається розсмішити дружину. І ти завжди обирав найкращі моменти. А пам'ятаєш, як Інслі та її танцююче мавпеня в особі чоловіка змусили нас прийти, щоб оцінити їх малюка? Ми зробили обов'язковий візит до їхнього дивного ідеального будинку, переповненого квітами й кексами. Залишилися на другий сніданок і оглядини. Господарі були такі самовпевнені та зверхні через відсутність у нас дітей, а тим часом там сидів цей огидний малий, слинявий, весь у вареній моркві й, можливо, лайні. Він був голий, якщо не рахувати нагрудничка з оборками й пари в'язаних пінеток. Тож поки я сьорбала апельсиновий сік, ти нахилився до мене і прошепотів: «Ось що я вдягну пізніше». Я реально виплюнула сік, щоб не вдавитися. Це був один з тих моментів, коли ти мене врятував, розвеселивши коли треба. Але у нас є лише одна оливка. Тож скажу це ще раз: ти ДОТЕПНИЙ. А тепер поцілуй мене!
Я відчув, як моя душа скулилася. Емі використовувала полювання на скарби, щоб знову нас об'єднати. А вже було запізно. Вигадуючи ці підказки, вона навіть не уявляла, що в мене на думці. Чому, Емі, ти не могла зробити цього раніше?
Ми завжди все робили невчасно.
Я розгорнув наступну підказку, прочитав її, запхав у кишеню, а потім повернувся додому. Я знав, куди слід їхати, але ще не був до цього готовий. Не міг витримати ще один комплімент, ще одне добре слово від дружини, ще одну оливкову гілку миру. Мої почуття до неї занадто швидко змінювалися з лихих на ніжні.
Я повернувся до Го, посидів кілька годин у неї вдома, насолоджуючись кавою і перебираючи канали в телевізорі, стривожений і роздратований, просто вбивав час до того, як об одинадцятій по мене заїдуть.
Моя близнючка прийшла додому десь після сьомої години, якась пошарпана після зміни, проведеної на самоті. Її позирк на телевізор підказав мені, що його варто вимкнути.
— Чим сьогодні займався? — запитала вона, запаливши цигарку та всівшись за мамин старий ломберний столик.
— Організовував роботу волонтерського центру... а об одинадцятій ми поїдемо оглядати торгівельний центр,— озвався я. Не хотілося розповідати їй про підказку Емі. Я й так почувався винуватим.