— Ми дамо вам гроші, багато грошей, якщо ви зможете розповісти що-небудь про зникнення Емі,— сказав я.— Ви, хлопці, знаєте купу людей, може, щось чули.
Я витягнув її фото. Гіллсеми та Стакс аж здивувалися, і я збагнув, що, звісно ж, для них це була лише можливість повимахуватись. Я тицьнув світлину під ніс Лонні, очікуючи, що він ледь погляне. Натомість він нахилився ще ближче.
— От чорт,— закляк він.— Вона?
— Ти її впізнаєш?
Він справді здавався приголомшеним.
— Вона хотіла дістати пістолет.
Емі Елліот-Данн
16 жовтня 2010 року
Запис у щоденнику
Щасливої мені річниці! Цілий місяць у Міссурі. Я на шляху до перетворення на повноцінну жительку Середнього Заходу.
О так, я зав'язала з усім, що стосується Східного узбережжя, заслужила свою тридцятиденну нагороду (тут вона буде картопляною). Я все записую, дотримуюся традицій. Я — мов антрополог Маргарет Мід, тільки з довбаного Міссісіпі.
Подивимося, що нового? Ми з Ніком занурені у те, що я називаю (про себе) «Головоломкою годинника з зозулею». Заповітна реліквія моїх батьків видається абсолютно сміховинною. Та, зрештою, як і всі наші нью-йоркські речі. Наш великий як слон довгий м'який диван з дитинчам — такою самою оттоманкою — приголомшено стоїть у вітальні, наче тварина, яку приспали на природі, а пробудили у цій новій клітці в оточенні псевдо-гламурного килима, штучного дерева і голих стін. Я справді сумую за нашою колишньою домівкою — за всіма горбками, і борозенками, і тоненькими тріщинами, залишеними роками. (Пауза, щоб перемінити своє ставлення). Але нове теж добре! Просто інакше. Годинник, звісно, не погодиться. Зозулька також важко звикає до нового місця. Маленька пташечка п'яненько вилазить на десять хвилин пізніше, ніж слід; за сімнадцять хвилин до часу; на сорок одну хвилину пізніше. Вона вичавлює передсмертний хрип — ку-у-кр-р-рру-у, а ще щоразу виганяє Блікера зі схованки: з диким поглядом кіт заклопотано обертає голову до пір'я і нявчить, а його хвіст у цю мить нагадує йоржик для пляшок.
— Ого, твої батьки, мабуть, справді мене ненавидять,— повторює Нік, коли ми чуємо той звук.
Хоча він достатньо розумний, щоб поки що не рекомендувати здихатися тієї речі. Взагалі-то мені теж кортить жбурнути годинник у сміття. Саме я (безробітна) сиджу весь день удома, лише чекаючи, поки зозулька пискне: напружений кіноглядач, що чекає наступного спалаху гніву від божевільного завсідника позаду; я водночас відчуваю полегшення (бо вона ще є!) і злість (бо вона ще є) щоразу, як зозуля спрацьовує.
Про годинник багато згадували під час новосілля: «Ой, гляньте на це, антикварний годинник!» — на якому наполягла Нікова мама — Морін Данн. Узагалі-то не наполягала; Мама Мо не наполягає. Вона просто втілює речі, вважаючи їх реальністю. З першого ранку після переїзду, коли вона з'явилася на нашому порозі з вітальним омлетом й упаковкою туалетного паперу (що не найкращим чином рекламувало омлет), жінка згадувала новосілля, як доконаний факт. «То коли ви хочете влаштувати новосілля? Ви вже думали, кого мені варто запросити на новосілля? Ви хочете влаштувати звичайне новосілля чи щось веселе, на кшталт вечірки в барі? Але традиційне новосілля завжди найкращий варіант».
А потім раптом обрали дату, і дата ця сьогодні, й родина Даннів та їхні друзі струшують жовтневий дощик з парасольок і обережно й сумлінно витирають ноги на килимку, який Морін принесла нам сьогодні вранці. На килимку написано: «Сюди заходять лише друзі». Він з супермаркету «Костко». Після чотирьох тижнів життя біля річки Міссісіпі я достобіса дізналася про тутешній шопінг. Республіканці ходять до «Семового клубу», а демократи — до «Костко». Але всі купують дуже багато, бо, на відміну від жителів Мангеттена, всі вони мають місце для двадцяти чотирьох банок солодких огірків. І на відміну від жителів Мангеттена, всі вони здатні використати всі двадцять чотири банки солодких огірків. (Жодна гулянка не обходиться без лінивої Сьюзен з купою огірків та іспанських оливок з бляшанки. А ще злизування солі).
Дозвольте описати сцену. Це один з напоєних запахами днів, коли люди приносять вулицю з собою: аромат дощу на рукавах, у волоссі. Старші жінки — подруги Морін — презентують різноманітні страви у пластикових, безпечних для миття у посудомийці контейнерах, які просять потім повернути. І просять і просять. Тепер я знаю, що маю помити кожен контейнер і порозвозити по домівках власниць, але на початку цей протокол був мені не знайомий. Я слухняно здала на переробку всі пластикові контейнери, тож мусила купувати нові. Найкраща подруга Морін — Вікі — одразу ж помітила, що її контейнер новісінький і придбаний у крамниці, а коли я пояснила всю плутанину, жінка витріщила очі від здивування. «То от як це робиться у Нью-Йорку».
Та назад до новосілля. Старші жінки — це подружки Морін з давніх батьківських зборів у школі, з книжкових клубів, з «Шу-Бі-Ду-Бі» у торгівельному центрі, де вона проводила сорок вісім годин на тиждень, натягуючи зручні туфлі на жіночок відповідного віку. (Вона може визначити розмір на око: жіночий восьмий, вузька нога! Це її трюк на вечірці). Всі друзі Мо обожнюють Ніка і розповідають історії про милі вчинки, які він робив для них багато років.
Молодші жінки представляють групу можливих подруг Емі, всі вони мають вибілене волосся й каскадні стрижки, а ще — однакові капці. Це дочки друзів Морін, і вони всі обожнюють Ніка й розповідають історії про милі вчинки, які він робив для них багато років. Більшість із них втратили роботу через закриття торгівельного центру, тож ці жіночки пропонують мені рецепти «дешевих і простеньких смаколиків», що зазвичай включають запіканку з консервованого супу, масла і чипсів.
Чоловіки приємні й тихі. Вони тримаються купками, розмовляючи про спорт і доброзичливо мені посміхаючись.
Усі приємні. Вони без перебільшення настільки приємні, наскільки це доступно людині. Морін зі своєю останньою стадією раку показує мене усім своїм друзям так само, як показувала б трохи небезпечного нового домашнього улюбленця.
— Це Нікова дружина Емі, яка народилася й виросла у Нью-Йорку.
Після цього її пухлі та приязні друзі починають здригатися у нападі синдрому Туретта. Вони повторюють слово «Нью-Йорк» зі складеними руками і мимрять щось схоже на відповідь: «Це, мабуть, було цікаво». Або пронизливим голосом наспівують «Нью-Йорк, Нью-Йорк», розхитуючись у джазовому танці. Подруга Морін з взуттєвої крамниці — Барб — затягує: «Місто-о Нью-Йорк! Дістаньте мотузку»,— а коли я збентежено на неї кошуся, жінка каже:
— Ой, ну це з тієї старої реклами про сальсу!
А коли я справді не доганяю, вона червоніє, кладе руку на мою і каже:
— Я не збираюся тебе вішати.
Зрештою всі починають хихотіти й зізнаються, що ніколи не були в Нью-Йорку. Чи що були колись один раз, але їх не зачепило. Потім я кажу щось типу: «Вам би сподобалося», чи «Це справді не для всіх», чи «М-м-м», бо вже не знаю, як продовжувати.
— Будь привітною, Емі,— шепоче мені на вушко Нік, поки ми розливаємо напої на кухні (жителі Середнього Заходу п'ють по два літри содової, завжди два літри, і ти маєш налити її у велику червону індивідуальну пластянку — завжди).
— Я так і роблю,— нию я. Його слова справді ображають, бо якщо запитати будь-кого у тій кімнаті, чи була я привітною, я знаю, що вони скажуть «так».
Інколи мені здається, що Нік уявляє мене такою, якої насправді не існує. Після переїзду сюди я влаштовувала дівич-вечірки та благодійні прогулянки, готувала запіканки для його батька і допомагала продавати квитки на речову лотерею. Я зняла свої останні гроші, щоб Нік з Го могли відкрити бар, про який завжди мріяли. Я навіть вклала чек у картку, що нагадувала кухоль пива з написом «Твоє здоров'я!», а Нік лише пробурчав скупу подяку. Я не знаю, що робити. Я стараюся.
Ми виносимо содову. Я всміхаюся і навіть сміюся, взірець пристойності й бадьорості, запитую усіх, чи можу принести їм ще щось, вихваляю жінок за салати «Амброзія» і за крабові соуси і мариновані огірки, загорнуті у вершковий сир, загорнутий у салямі.