— Правда. А Гіларі Генді? — потираючи очі, провадив Ренд.— Я не хочу бути сексистом, але вона мене лякала більше за Дезі. Бо той Лонні з торгівельного центру, він не згадував, що Емі боялася чоловіка.
— Ні, він лише сказав, що вона була налякана,— підтвердив я.— Ще є Ноель Готорн, яка живе біля нас. Вона сказала поліції, що вони з Емі — найкращі подруги, а я знаю, що це не так. Вони навіть приятельками не були. Її чоловік каже, що в неї напади істерики. Що вона дивиться на фото Емі та плаче. Спочатку я думав, що це світлини з інтернету, але... може, це були справжні фото Емі? А що як вона переслідувала Емі?
— Вона вчора намагалася поговорити зі мною, але було багато роботи,— розповів Ренд.— Вона цитувала «Неймовірну Емі». Взагалі це була книжка «Неймовірна Емі та війна найкращих друзів». «Найкращі друзі — це люди, які знають нас найкраще».
— Це схоже на Гіларі,— вирішив я.— Дуже «по-дорослому».
Десь о сьомій ранку ми зустрілися з Боні й Гілпіном у кав'ярні біля траси, щоб поділитися інформацією. Це просто обурливо, що ми мали робити їхню роботу. Це безглуздо, що саме ми виявляли потенційні ниточки в розслідуванні. Прийшов час викликати ФБР, якщо місцеві копи не здатні впоратися.
Огрядна офіціантка з бурштиновими очима прийняла наші замовлення, налила кави і, безсумнівно, впізнавши мене, трималася неподалік, доки Гілпін не відігнав її. Однак вона й далі крутилася поряд, як настирлива кімнатна муха. Між розливанням напоїв, розкладанням столового начиння і магічно швидкою появою їжі все наше спілкування виходило уривчастим. «Це неприйнятно... Більше кави не треба, дякую... Це просто неймовірно, що... Е-е-е... звісно, житні підходять».
Ще не встигли ми все розповісти, втрутилася Боні.
— Хлопці, я розумію, що природно хотіти якось допомагати. Але ваш учинок був небезпечний. Ви маєте довірити нам з цим розібратися.
— В тому-то й справа, ви не розбираєтеся,— сказав я.— Ви б ніколи не дізналися про зброю, якби ми вчора не пішли туди. Що сказав Лонні у розмові з вами?
— Те саме, що й вам,— зізнався Гілпін.— Емі хотіла придбати пістолет, вона була налякана.
— Ви не здаєтеся враженими цією інформацією,— обуривсь я.— Гадаєте, що він бреше?
— Ми не вважаємо, що він брехав,— пояснила Боні.— Цьому типу не було резону привертати до себе увагу поліції. Ваша дружина, здається, його вразила. Дуже... Здається, чоловік приголомшений тим, що з нею відбулося. Він пригадав дрібні деталі. Ніку, він розповів, що того дня на ній був зелений шарф. Ну, знаєте, не зимовий, а просто модний шалик,— вона відмахнулася, демонструючи, що вважає моду дитячою забавкою, не вартою її уваги.— Смарагдово зелений. Пригадуєте такий?
Я кивнув.
— У неї такий один, Емі полюбляє носити його з джинсами.
— І брошка на її жакеті — золота буква «Е» курсивом.
— Так.
Боні знизала плечима: «Ну, от і все».
— Ви ж не думаєте, що вона його так вразила, що цей тип... викрав Емі? — запитав я.
— У нього є алібі. Залізне,— з багатозначним поглядом мовила Боні.— Якщо по правді, ми почали розглядати... інший мотив.
— Дещо більш... особисте,— додав Гілпін. Він із сумнівом зиркнув на свої млинці з полуницями й вихорами вершків згори. Почав зішкрібати їх на бік тарілки.
— Більш особисте,— повторив я.— То ви нарешті допитаєте Дезі Коллінза чи Гіларі Генді? Чи це маю робити я?
Взагалі-то я обіцяв Мерібет зробити це сьогодні.
— Звісно, допитаємо,— запевнила Боні. Вона розмовляла заспокійливим тоном дівчини, яка обіцяє докучливій мамі їсти краще.— Ми сумніваємося, що це кудись приведе, але допитаємо їх.
— Ну супер, дякую за виконання вашої роботи, якось так,— сказав я.— А як щодо Ноель Готорн? Якщо ви шукаєте когось місцевого, вона живе якраз у нашому комплексі та, здається, трохи одержима Емі.
— Ніку, ми взагалі-то хотіли, щоб ви знайшли трохи часу для нас, дозвольте нам ще трохи поколупатися у вашому мозку,— мовила Боні.— Чоловіки часто знають більше, ніж усвідомлюють. Ми б хотіли відтворити сварку, ту запальну розмову, яку почула ваша сусідка... е-е-е... пані Теверер. Це було якраз уночі перед зникненням Емі.
Ренд різко розвернувся до мене.
Джен Теверер — християнка-любителька запіканок, яка більше не дивилася мені в очі.
— Ну, бо, може, це все сталося через те, що... я знаю, що таке важко чути, пане Елліот... що Емі була під впливом якихось речовин? — з безневинним поглядом поцікавилася Боні.— Ну, може, вона контактує з небезпечними елементами у місті. Є вдосталь інших наркодилерів. Може, вона вскочила в халепу і саме тому хотіла дістати зброю. Має бути причина, з якої вона хоче пістолет для захисту і не розповідає про це своєму чоловікові. І, Ніку, ми б хотіли, щоб ви добре подумали про те, де були під час сварки. Між одинадцятою вечора, коли востаннє хтось чув голос Емі...
— Окрім мене.
— Окрім вас. Між одинадцятою вечора і наступним полуднем, коли ви приїхали в бар. Якщо ви їздили містом, були на пляжі, проводили час біля доку, то хтось мав це бачити. Навіть якщо це була людина, що вигулювала свого собаку. Якщо ви зможете нам допомогти, то, гадаю, це буде справді...
— Корисно,— завершив Гілпін. Він наколов на виделку полуницю.
Вони обоє уважно і доброзичливо за мною спостерігали.
— Це дуже допоможе, Ніку,— ще люб'язніше повторив Гілпін. Це вперше я почув, що вони знають про сварку, і вони вирішили повідомити перед Рендом, ще й вдавати, що цим не намагаються мене підловити.
— Ну звісно,— сказав я.
— Ви не проти розповісти причину? — запитала Боні.— Сварки?
— А що про неї розповіла пані Теверер?
— Я б дуже не хотіла вірити її словам, якщо ви сидите тут.
Вона додала вершки собі до кави.
— Це була така нісенітниця,— почав я.— Саме тому я про неї не згадував. Ми просто діставали одне одного, як інколи роблять пари.
Ренд дивився на мене, наче навіть не міг такого уявити: «Діставали? Що значить — діставали, про що ти говориш?»
— Це стосувалося... вечері,— збрехав я.— Яку ми влаштуємо вечерю на нашу річницю. Ну знаєте, Емі дуже традиційна в таких речах...
— Омар! — перебив Ренд. Він повернувся до копів.— Емі щороку готує для Ніка омара.
— Правильно. Але в місті немає де дістати омарів, ну тобто живих, з акваріума, тож вона засмутилася. Я зарезервував столик у «Г'юстоні»...
— Я гадав, ти не мав резервації у «Г'юстоні»,— насупився Ренд.
— Ну, так, пробачте, я трохи заплутався. Я лише хотів зарезервувати столик у «Г'юстоні». Але насправді просто потрібно було замовити омара, і його б доставили літаком.
Обоє копів підняли несподівану брову. «Ой, які примхи».
— Це не так уже й дорого. Хай там як, ми поводилися, як розбещені йолопи, і це була одна з тих сварок, що розрослася більше, ніж варто.
Я з'їв трохи млинця. Відчувалось, як з-під комірця пре тепло.
— За годину ми вже з цього сміялися.
— Гм,— відреагувала Боні.
— А на якому етапі ви в полюванні на скарби? — поцікавився Гілпін.
Я підвівся, розплатився, приготувався йти. Не я мав тут захищатися.
— Ні на якому — поки що. Важко чітко мислити серед такого хаосу.
— Гаразд,— сказав Гілпін.— Малоймовірно, що полювання на скарби може бути ниточкою. Особливо тепер, коли ми знаємо, що вона почувалася в небезпеці ще кілька місяців тому. Але все одно тримайте мене в курсі, добре?
Ми всі виповзли на спеку. Коли ми з Рендом сіли в авто, Боні гукнула мене.
— Агов, Ніку, а в Емі ще другий?
Я нахмурився.
— Другий розмір одягу? — повторила вона.
— Так, гадаю,— мовив я.— Так.
Боні скорчила міну: «Гм-м-м», та сіла в авто.
— Як ти гадаєш, до чого це було? — запитав Ренд.
— З ними хто його знає?
Ми мовчали майже всю дорогу до готелю, Ренд дивився у вікно на ряди фаст-фудів біля траси, я обдумував свою брехню — свої брехні. Нам довелося зробити коло, щоб знайти місце для парковки біля «Дейз-Інну»: конференція Асоціації платіжних компаній Середнього Заходу, мабуть, була дуже популярна.