— А знаєш, це навіть кумедно, який я провінційний, хоча все життя прожив у Нью-Йорку,— тримаючи руку на дверній ручці, сказав Ренд.— Коли Емі розповіла про переїзд сюди, на стару добру річку Міссісіпі, то я уявляв... зелень, фермерські угіддя, яблуні та старі червоні клуні. Маю зізнатися, що тут насправді все доволі потворне,— зареготався він.— Я не можу згадати нічого красивого в цілому місті. Окрім моєї дочки.
Він вийшов та швидко пішов до готелю, а я навіть не намагався його наздогнати. Я зайшов до штаб-квартири за п'ять хвилин після нього, зайняв місце за відокремленим столиком у кінці кімнати. Потрібно було закінчити полювання на скарби, перш ніж зникнуть підказки. Я мав зрозуміти, куди мене вела Емі. За кілька годин напруженої праці тут я зможу прояснити третю підказку. А тим часом я набрав номер.
— Слухаю,— озвався нетерплячий голос. Фоном плакала дитина. Чути було, як жінка здуває волосся з обличчя.
— Добридень, а це... а це Гіларі Генді?
Вона повісила слухавку. Я передзвонив.
— Алло?
— Ще раз вітаю. Гадаю, щось перервало дзвінок.
— А ви можете вписати цей номер у свій перелік заборонених номерів...
— Гіларі, я нічого не продаю, а телефоную з приводу Емі Данн — Емі Елліот.
Тиша. Знову розверещалася дитина: писк небезпечно коливався між сміхом та істерикою.
— А що з нею?
— Не знаю, чи ви бачили новини, але Емі зникла. Вона зникла п'ятого липня, можливо, в результаті злочину.
— Мені шкода.
— Я — Нік Данн, її чоловік. Я обдзвонюю всіх її друзів.
— Справді?
— Я б хотів дізнатися, чи не спілкувалися ви з нею? Нещодавно.
Вона зітхнула в слухавку: три глибокі вдихи.
— А це не через те... не через ту маячню під час навчання у старших класах?
На задньому плані почувся голос батька, потім дитячий голос заволав: «Ма-а-ам, іди сюди».
— Хвилинку, Джеку,— озвалася Гіларі. Потім повернулася до розмови зі мною і припекла розгніваним голосом.— То це так? Саме тому ви мені телефонуєте? Бо це було двадцять клятих років тому. Навіть більше.
— Знаю. Знаю. Послухайте, я просто маю запитати. Я був би дурнем, якби не запитав.
— Трясця його матері. Тепер я — матір трьох дітей. Я не спілкувалася з Емі ще зі школи. Я засвоїла цей урок. Якби ми зустрілися на вулиці, то я би побігла в інший бік...— (Заверещала дитина).— Мені вже час.
— Ще хвильку, Гіларі...
Вона перервала розмову, й одразу ж завібрував мій одноразовий телефон. Я його проігнорував. Слід знайти місце, де можна заховати цю кляту штуку.
Я відчував чиюсь присутність коло себе: це була жінка, але я не підводив погляду, сподіваючись, що вона зникне.
— Ще навіть не обід, а в тебе вже такий вигляд, наче ти пропрацював цілий день, бідолашний хлопчику.
Шона Келлі. Вона зібрала своє волосся у високий хвіст дівчинки, яка полюбляє жуйки, і прихильно наставила на мене свої підфарбовані блиском губи.
— Ти готовий до шматка мого пирога «Фріто»?
Вона тримала тацю для запіканки просто під цицьками, тісна блузка вкрилася цяточками від поту. Вона вимовила ці слова, наче була зіркою якогось рок-відео з вісімдесятих: «А хочеш трошки мого пиріжка?»
— Ситний сніданок. Але дякую. Це дуже мило з вашого боку.
Замість піти геть, вона сіла поруч. Під бірюзовою тенісною спідницею її ноги були настільки масні від лосьйону, що блищали як дзеркало.
— Ти хоч спиш, солоденький?
— Я тримаюся.
— Тобі треба відпочивати, Ніку. Ти нікому не допоможеш, якщо будеш виснажений.
— Може, поїду за кілька годин і трохи відпочину.
— Гадаю, так і слід зробити. Справді.
Я відчув раптову різку вдячність до неї. Це підіймалася моя природа маминого мазунчика. Небезпечно. «Зачави її, Ніку».
Я чекав, поки Шона піде. Вона мусила піти, люди починали на нас дивитися.
— Якщо хочеш, я просто зараз можу відвезти тебе додому,— запропонувала вона.— Сон справді тобі допоможе.
Вона потягнулася, щоб торкнутися мого коліна, а я відчув вибух люті, бо ця жінка не розуміла, що їй час іти. «Забирай свою запіканку, ти, липуча фанатична повіє, і вали». Татові гени теж оживали, і не менш потужно.
— А чому б вам не привітатися з Мерібет? — грубо запропонував я і показав на свою тещу, яка робила на ксероксі нескінченні копії світлини Емі.
— Гаразд,— сказала Шона і залишилася на місці, тож я відверто почав її ігнорувати.— Ну, тоді я піду. Сподіваюся, що пиріг смакуватиме.
Відмова її зачепила, я бачив це, бо жіночка навіть не поглянула мені в очі, коли йшла, лише розвернулася й побрела геть. Я почувався погано, роздумував, чи не вибачитися, хотів знову стати милим. «Не йди за тією жінкою»,— наказав собі я.
— Є новини?
Це була Ноель Готорн, яка зайняла той самий простір, що тільки-но звільнила Шона. Вона була молодша за свою попередницю, але видавалася старішою. Повне тіло зі свавільними, широко розставленими грудьми. Похмуре обличчя.
— Поки що ні.
— Ти, здається, нормально тримаєшся.
Я підкинув голову, не певний, як відповісти.
— Ти хоч знаєш, хто я така? — запитала вона.
— Ну звісно. Ти — Ноель Готорн.
— Я — найкраща подруга Емі в цьому місті.
Потрібно було нагадати поліції, що з Ноель — два варіанти. Вона або брехлива хвойда, бо хизується дружбою зі зниклою жінкою, або божевільна. Переслідувачка, яка понад усе хотіла потоваришувати з Емі, а коли та її проігнорувала...
— Ноель, у тебе є хоч якась інформація про Емі? — запитав я.
— Ну звісно ж, є, Ніку. Вона була моєю найкращою подругою.
Ми кілька секунд витріщалися одне на одного.
— Ти збираєшся нею поділитися? — огризнувсь я.
— Поліція знає, де мене шукати. Якщо, звісно, знайдуть для цього час.
— Це дуже добре, Ноель. Я переконаю їх поговорили з тобою.
Її щоки спалахнули червоним. Дві експресіоністські бризки кольору.
Вона пішла геть. Мені несамохіть спала недобра думка. Я подумав: «Жінки в біса навіжені». Не «деякі жінки», не «багато жінок». Жінки навіжені.
Увечері я поїхав до батькового порожнього будинку, підказка Емі лежала на сидінні поруч.
Ця підказка була заплутаніша, ніж інші, але я був певен, що правильно все зрозумів. Емі приймала Карфаген, нарешті пробачаючи мені за переїзд сюди. «Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди... [але] Ми це обрали місце і зробили його своїм». Брунатна хатка — це будинок мого батька, який насправді був синій, але Емі вигадала ще один тільки нам двом зрозумілий жарт. Я завжди найбільше полюбляв наші з нею особисті жарти. Вони пов'язували нас краще за будь-які зізнання, чи пристрасне кохання, чи розмови до світанку. Історія про «брунатну хатку» була про мого батька, і Емі була єдиною, кому я її розповів.
Після розлучення я бачився з ним так нечасто, що вирішив уявляти його персонажем оповідання. Він був не моїм справжнім батьком, який мав любити мене та проводити зі мною час, а лише доброзичливою і не дуже важливою особою на ім'я містер Браун, тобто містер Брунатний, який дуже зайнятий на роботі на благо Сполучених Штатів і який (дуже) нечасто використовує мене як прикриття під час пересування містом.