Це бажання виплутатися з ситуації незаплямованим було мерзенне. Що більш мерзенним я ставав, то більше жадав Енді, яка знала, що я не настільки поганий, як могло здатися після публікації моєї історії для усього загалу. «Емі з тобою розлучиться,— все думав я.— Вона цього довго не терпітиме». Але вже й весна минула і прийшло літо, потім осінь, потім зима, а я перетворився на зрадника в усі пори року — зрадника з мило-нетерплячою коханкою. Стало ясно, що треба щось робити.
— Ну, Ніку, я ж тебе кохаю,— сказала Енді, сидячи на дивані в моєї сестри — це був якийсь сюр.— Байдуже, що буде далі. Я не знаю, що ще сказати, бо почуваюся дуже...— вона розвела руками,— безглуздо.
— Не треба,— мовив я.— Я теж не знаю, що сказати. Немає чого сказати.
— Ти можеш сказати, що кохатимеш мене попри все.
Подумалося: «Я більше не можу казати цього вголос».
Я освідчувався раз чи двічі — слиняво пробуркотів, дихаючи їй у шию, сумуючи за чимось. Але слова вийшли назовні, як і багато чого іншого. Тоді я почав хвилюватися про сліди, що ми залишаємо. Про наш активний, не надто прихований роман, про який я недостатньо хвилювався. Якщо в будинку Емі були камери, то я там засвітився. Я придбав одноразовий телефон спеціально для її дзвінків, але мої дзвінки й голосові повідомлення надходили на її дуже постійний телефон. Я написав їй масну валентинку, яку так і уявляв у випусках новин усіх каналів, а там римуються слова «грішниця» й «розкішниця». На додаток Енді було двадцять три. Мабуть, мої слова, мій голос і мої фото збережені на різноманітних електронних приладах. Одного вечора я переглядав світлини на телефоні Енді, бо в мені прокинулися ревнощі, власницькі інстинкти, цікавість, і знайшов удосталь фотографій кількох колишніх хлопців, які гордо посміхалися з її ліжка. Я очікував теж колись приєднатися до цього клубу, навіть трохи хотів до нього приєднатися. Причину цього бажання я не розумів, але це й не хвилювало мене, навіть попри те, що такі фото можна завантажити й надіслати мільйонам людей за одну мстиву секунду.
— Це страшенно дивна ситуація, Енді. Тобі просто потрібно набратися терпіння.
Вона відхилилася від мене.
— Ти не можеш сказати, що кохатимеш мене попри все?
— Я кохаю тебе, Енді. Справді.
Я витримав її погляд. Вимовляти фразу «Я тебе кохаю» було небезпечно, але й мовчати — теж.
— Тоді бери мене,— прошепотіла вона. Почала знімати мій пасок.
— Нам потрібно бути дуже обережними зараз. Я... Якщо поліція про нас дізнається, я опинюся в дуже поганій ситуації. Це матиме просто жахливий вигляд.
— То ти через це хвилюєшся?
— У мене зникла дружина і є таємна... подруга. Так, це тхне погано. Це тхне криміналом.
— Це звучить якось огидно.
Її груди досі були оголені.
— Енді, люди не знають нас. Вони справді подумають, що це огидно.
— Господи, це наче сюжет чорно-білого кіно.
Я посміхнувся, бо познайомив Енді з чорно-білими фільмами. З Богартом і «Глибоким сном», «Подвійною страховкою» і з іншою класикою. Це було однією з найкращих речей у наших стосунках — те, що я міг відкривати їй щось нове.
— А чому б нам просто не зізнатися поліції? — запропонувала вона.— Хіба буде не краще...
— Ні. Енді, навіть не думай про це. Ні.
— Вони ж усе одно дізнаються...
— Як? Як їм це вдасться? Ти про нас комусь розповідала, люба?
Вона сіпнулась. Я почувався погано. Вона не так уявляла цю ніч. Енді дуже раділа нашій зустрічі, вона уявляла палке возз'єднання, фізичну близькість, а я прикривав свій зад.
— Сонечко, пробач, я просто маю знати,— сказав я.
— Без імен.
— Що ти маєш на увазі — без імен?
— Я маю на увазі,— уточнила вона, нарешті поправляючи сукню,— що мої подруги, моя мама, вони знають про існування особливого чоловіка, але без імені.
— І без жодного опису, правда ж?
Я сказав це схвильованіше, ніж хотів, почуваючись, наче тримаю обвалену стелю.
— Лише двоє знають про це, Енді. Ти і я. Якщо ти мені допоможеш, якщо кохаєш мене, то знатимемо лише ми, і поліція ніколи не дізнається.
Вона провела пальчиком по моїй щелепі.
— А якщо... якщо вони ніколи не знайдуть Емі?
— Енді, ми будемо разом, незважаючи ні на що. Але тільки якщо будемо обережні. Якщо ж ні, то можливо... Усе настільки погано, що я можу опинитися за ґратами.
— Може, вона втекла з кимсь,— припустила Енді, притискаючись щокою до мого плеча.— Може...
Я відчував, як гуде її дівчачий мозок, перетворюючи зникнення Емі на легковажний скандальний роман, ігноруючи реальність, яка не пасує до тексту.
— Вона не втекла. Це набагато серйозніше,— я поклав палець під її підборіддя, щоб дівчина поглянула мені у вічі.— Енді! Ти маєш поставитися до цього дуже серйозно, гаразд?
— Ну звісно, я ставлюся до цього серйозно. Але я хочу розмовляти з тобою частіше. Зустрічатися. Я нервую, Ніку.
— Нам просто потрібно трохи почекати,— я схопив її за плечі, щоб змусити підвести погляд.— Енді, зникла моя дружина.
— Але ж ти навіть не...
Я знав, що вона збиралася сказати: «ти ж її навіть не кохаєш», але вистачило розуму зупинитися.
Вона обійняла мене.
— Слухай, я не хочу суперечок. Я знаю, що Емі тобі небайдужа і що, звісно, ти непокоїшся. Я теж. Знаю, що на тебе тиснуть... навіть уявити не можу, як на тебе тиснуть. Тож я не проти приховувати наші стосунки навіть більше, ніж раніше, якщо це можливо. Але пам'ятай, це й мене теж зачіпає. Я маю отримувати від тебе повідомлення. Бодай раз на день. Просто дзвони, коли буде вільна хвилинка, навіть якщо на кілька секунд, щоб я могла почути твій голос. Раз на день, Ніку. Щодня. Інакше я зійду з глузду. Просто здурію.
Вона посміхнулася мені та прошепотіла:
— А тепер поцілуй мене.
Я поцілував її дуже ніжно.
— Я тебе кохаю,— сказала вона, а я поцілував її в шию та промимрив свою відповідь.
Ми сиділи в тиші, а телевізор миготів навпроти.
Я дозволив своїм повікам опуститися. «А тепер поцілуй мене». Хто це сказав?
Я спам'ятався десь о п'ятій ранку. Го вже прокинулася, її було чути далі в коридорі, у ванній лилася вода. Я почав трусити Енді. «Вже п'ята ранку. Вже п'ята ранку». І з обіцянками кохати й телефонувати я попхав її до дверей, як ганебну дівку на одну ніч.
— Не забувай телефонувати щодня,— прошепотіла Енді.
Я почув, як відчинилися двері ванної.
— Щодня,— сказав я і сховався за дверима, відчиняючи їх, щоб Енді вийшла.
Розвернувшись, я побачив Го, яка стояла у вітальні. Рот її приголомшено роззявився, але решта тіла кипіла від люті: руки в боки, брови аж на середині лоба.
— Ніку, ти клятий ідіот.
Емі Елліот-Данн
21 липня 2011 року
Запис у щоденнику
Я така ідіотка! Інколи дивлюся на себе й думаю: «Не дивно, що Нік вважає мене сміховинною, легковажною, розпещеною у порівнянні з його матір'ю». Морін помирає. Вона приховує свою хворобу за широкими усмішками та просторими розшитими регланами, відповідаючи на кожне питання: «Ой, зі мною все гаразд, а ти як ся маєш, дорогенька»?
Вона помирає, але не збирається цього визнавати, принаймні поки що. Тож учора Мо телефонує мені зранку й запитує, чи не хочу я приєднатися до неї з подругами на прогулянці. Вона в чудовому гуморі й хоче вибратися з дому якнайшвидше, тож я негайно погоджуюся, навіть знаючи, що вони займатимуться речами, які не надто мені цікаві: пінокль, бридж, якась благочинна діяльність у церкві, яка зазвичай вимагає сортування чогось.
— Ми будемо за п'ятнадцять хвилин,— повідомляє вона.— Одягни щось на короткий рукав.
Прибирання. Це, мабуть, прибирання. Болото аж по лікті. Я накидаю блузу на короткий рукав, а рівно за п'ятнадцять хвилин відчиняю двері Морін, яка, ховаючи лису голову під в'язаним кашкетом, хихоче зі своїми двома подружками. Вони всі одягнені в однакові футболки з аплікаціями, усі з дзвіночками та стрічками і зі словами «Мамусі плюс» на грудях.