Гадаю, вони започаткували ансамбль у стилі ду-воп. Але далі ми всі залізли у старий «крайслер» Роуз. Він справді старий, один з тих, де суцільне переднє сидіння — бабусине авто, яке смердить дамськими цигарками. І ми радісно прямуємо до донорського центру плазми.
— Ми їздимо туди по понеділках і четвергах,— пояснює Роуз, поглядаючи на мене у дзеркало заднього огляду.
— О,— кажу я. А як можна на це відповісти? «Ой, ці неймовірні плазмові дні!»
— Здавати кров можна лише двічі на тиждень,— розповідає Морін, доки на її светрові бриньчать дзвіночки.— Вперше ти отримуєш двадцять доларів, удруге буде тридцять. Саме тому сьогодні всі в такому гарному гуморі.
— Тобі сподобається,— запевняє Вікі.— Усі просто сидять і теревенять, наче у салоні краси.
Морін тихенько стискає мою руку.
— Я більше не можу бути донором, але подумала, може, ти станеш заміною. Це може стати добрим способом дістати гроші на дрібні витрати. Дівчині не завадить мати трохи власних коштів.
Я проковтую миттєвий порив злості: «Я колись мала більш ніж достатньо власних грошей, але всі віддала вашому синові».
Худорлявий чоловік у куценькій джинсовій курточці кружляє по парковці, наче бездомний собака. Хоча всередині тут чисто. Гарне освітлення, сосновий освіжувач, релігійні плакати на стінах, самі голуби й туман. Але я знаю, що не зможу цього зробити. Голки. Кров. Я боюся і того, і того. У мене немає якихось інших фобій, але ці дві абсолютно усталені. Я з тих дівчат, які непритомніють від порізу папером. Не терплю розшарування шкіри — пілінгу, порізів, пірсингу. Під час хіміотерапії Морін я ніколи не дивилась, як їй вставляють голки.
— Привіт, Кейліз! — увійшовши, гукає Морін, і огрядна чорношкіра жінка у чомусь схожому на медичну форму відгукується.
— Як ся маєш, Морін! Як почуваєшся?
— Ой, я пречудово, просто чудово, а як ти?
— Скільки ви цим займаєтеся? — цікавлюсь я.
— Довгенько,— відповідає Морін.— Кейліз — наша улюблениця, вона дуже вправна з голками. А це дуже добре в моєму випадку, бо в мене вени «гуляють».
Вона виставляє свою руку, вкриту блакитними венами-мотузками. Під час нашої першої зустрічі Мо мала зайву вагу, але це в минулому. Це дивно, але з зайвою вагою вона мала кращий вигляд.
— От бачиш, спробуй притиснути палець.
Я роззираюся, сподіваючись, що Кейліз запросить нас до кабінету.
— Ну ж бо, спробуй.
Я прикладаю кінчик пальця до вени й відчуваю, як вона перекочується, «гуляє». Мене кидає в жар.
— То це наш новобранець? — раптово опинившись біля мене, запитує Кейліз.— Морін безперестанку про тебе розповідає. Тобі потрібно заповнити кілька форм...
— Пробачте, але я не можу. Я не можу навіть бачити голки чи кров. У мене серйозна фобія. Буквально не можу цього зробити.
Я усвідомлюю, що сьогодні ще не їла, і накочує хвиля запаморочення. Моя шия наче кістки втрачає.
— Усі предмети тут добре дезінфікуються, ти в добрих руках,— переконує Кейліз.
— Ні, не в цьому справа, чесно. Я ніколи не здавала кров. Мій лікар злиться, бо я навіть звичайний щорічний аналіз крові не можу витримати, ну наприклад, на рівень холестерину.
Отож ми чекаємо. Це забирає аж дві години: Вікі та Роуз приєднані до шиплячих приладів. Наче з них викачують усе. Обом жінкам навіть спеціальні відмітини на пальцях зробили, щоб вони не могли бути донорами більше двох разів на тиждень. Маркування проявляється під ультрафіолетовим світлом.
— Це наче у фільмах про Джеймса Бонда,— вирішує Вікі, й вони всі починають гиготіти. Морін мугикає саундтрек з фільму (гадаю), а Роуз складає пальці пістолетом.
— А ці старі шкапи не можуть раз утихомиритись? — озивається сива жінка за чотири крісла від нас. Вона перехиляється через тіла трьох непевних типів: на руках у них синьо-зелені татуювання, на підборіддях щетина, саме таких чоловіків я й уявляла як донорів плазми,— й махає пальцем вільної руки.— Мері! Я гадала, ти будеш завтра!
— Так і планувалося, але моя соціальна допомога прийде лише за тиждень, а на кухні залишилася тільки коробка мюслів і бляшанка вершкової кукурудзи!
Вони регочуть, наче ймовірна голодна смерть — це кумедно. Це місто інколи аж занадто відчайдушне і не хоче визнавати очевидного. Мене починає нудити від гудіння машини зі збирання крові, від довгих пластикових трубок з кров'ю, що йдуть від тіл до апаратів, від людей, яких немов... доять. Кров тече куди не глянь, у всіх на очах, де її не мало би бути. Насичена, темна, майже пурпурова.
Дістаюся туалету, вмиваюся холодною водою. Роблю два кроки — у вухах гуде, зіниці звужуються, і я відчуваю власне серцебиття, стугоніння власної крові, а далі падаю, кажучи при цьому: «Ой. Пробачте».
Я ледь пам'ятаю дорогу додому. Морін вкладає мене у ліжко, на нічному столику стоїть склянка яблучного соку й миска супу. Ми намагаємося зателефонувати Ніку. Го каже, що він не в «Барі» і не бере мобілку.
Чоловік зник.
— Він і в дитинстві таким був — мандрівником,— виправдовується Морін.— Найжахливіша річ для нього — це опинитися в ув'язненні своєї кімнати.
Вона кладе вологу ганчірку мені на чоло; її дихання наповнює повітря гострим запахом аспірину.
— Твоє завдання відпочивати, згода? Я продовжуватиму телефонувати, аж доки не поверну те хлопчисько додому.
Заки Нік повертається додому, я вже сплю. Прокидаюся під шум з душу і перевіряю час. Вже 23:04. Він, напевне, таки поїхав до «Бару». Мій чоловік зазвичай приймає душ після зміни, щоб змити зі шкіри запах пива й солоного попкорну. (Ну чи так він каже).
Нік залазить у ліжко, а коли я повертаюся з розплющеними очима, він видається збентеженим.
— Я кілька годин намагалася тебе знайти,— ображаюсь я.
— Сіла батарея на телефоні. Ти знепритомніла?
— Ти же щойно сказав, що твій телефон розрядився.
Він замовкає, і я знаю, що зараз прозвучить брехня. Найгірше почуття — коли тобі доводиться чекати й готуватися до брехні. Нік старомодний, йому потрібна свобода, мій чоловік не любить виправдовуватися. Він знатиме, що має плани з хлопцями на тижні, але чекатиме аж до останньої години перед грою в покер, щоб недбало мені про це розповісти. «Агов, я тут подумав, що пограю сьогодні у покер з хлопцями, якщо ти не проти». І цим самим залишає мене в поганій ролі, якщо раптом є інші плани. Нікому ж не хочеться бути дружиною, яка не дозволяє своєму чоловікові грати в покер. Не хочеться перетворюватися на сварливу бабу з бігудями й макогоном. Тож ти проковтуєш своє розчарування й погоджуєшся. Я не думаю, що він робить це з прикрості, а просто так вихований. Батько Ніка завжди робив, що заманеться, а його мама завжди це терпіла. Аж доки не розлучилася з ним.
Нік починає брехати. Я навіть не слухаю.
Нік Данн
Минуло п'ять днів
Я зіперся на двері, спостерігаючи за сестрою. Я ще й досі відчував аромат Енді, тож хотілося побути хоч мить на самоті, бо коли вона пішла, можна насолоджуватися її образом. Вона завжди мала смак іриски і запах лаванди. Лавандовий шампунь, лавандовий лосьйон. «Лаванда приносить удачу»,— якось пояснила вона. Мені потрібна удача.
— Скільки їй років? — вимагає Го.
— Із цього ти хочеш почати?
— Скільки їй років у Ніку?
— Двадцять три.
— Двадцять три. Чудово.
— Го, не треба...
— Ніку, ти хоч усвідомлюєш, який намаханий? — гаркнула Го.— Намаханий і тупорилий.
Вона сказала слово «тупорилий» — дитячу обзивалку — так, що мене вкололо, наче знову десять років.
— Ситуація не найкраща,— тихо погодивсь я.
— Не найкраща! Ти... ти же зрадник, Ніку. Що з тобою сталося? Ти ж завжди був добрим хлопцем. Чи, може, це я завжди була ідіоткою?