Було б кумедніше, якби наш секс залишався нічим не обтяженим, як у лімерику. Проте минулого тижня ми справді... кохалися? робили це? Ну. щось більш романтичне, ніж просто спали, але менш нудне, ніж займалися сексом. Він повернувся з роботи й поцілував мене в губи, а ще торкнувся так, наче я — реальна жінка. Я мало не заплакала, бо була така самотня! Коли тебе цілує в губи твій чоловік — це таке декадентство!
Що ще? Ми ходимо плавати на ставок, де Нік купався ще в дитинстві. Я навіть уявляю, як маленький Нікі божевільно плещеться, лице та плечі обгоріли на сонці (як і тепер), бо він відмовляється намащуватися лосьйоном і змушує Маму Мо ганятися за ним з тим лосьйоном і втирати за кожної можливості.
Він влаштував мені екскурсію по всіх своїх улюблених підліткових прихистках, як я роками просила. Він підводить мене до краю річки та цілує, а вітер розтріпує йому волосся. («Дві найулюбленіші речі у цілому світі, на які можу дивитися нескінченно»,— шепоче мені на вушко він). Цілує мене у веселому невеличкому дитячому форту, який колись уважав своїм клубом. («Я завжди хотів привести сюди дівчину, одну-єдину, й от поглянь на мене зараз»,— знову шепоче він). За два дні до повного закриття торгівельного центру ми катаємося на карусельних кроликах одне біля одного, наш сміх розкочується порожнім простором на милі.
Він веде мене на пломбір до свого улюбленого кафе-морозиво: зранку там нікого немає, крім нас, повітря аж липке від солодкого. Нік цілує мене й каже, що в цьому місці він провів багато побачень, запинаючись і страждаючи, і якби ж тільки він міг повідомити свою шкільну версію, що колись повернеться сюди з дівчиною мрії! Ми їмо морозиво, поки не доводиться котитися додому і вмощуватися на ліжку. Він тримає руку на моєму животі, ми дрімаємо.
Ну звісно, невротичка в мені запитує: де тут підступ? Зміни в Нікові такі раптові й такі грандіозні, що це здається... здається, наче він чогось хоче. Або він уже щось накоїв і тепер превентивно милий, поки я не дізналася. Я хвилююся. Минулого тижня я побачила, як він рився у моїй коробці з файлами, промаркованій як «Данни!» (підписаній моїм кращим почерком у кращі дні). Коробка напхана усілякими дивними документами, що створюють шлюб, спільне життя. Я переживаю, що він попросить про другу позику на «Бар», чи схоче позичити під заставу нашої страховки життя, чи вирішить продати якісь акції, яких не можна чіпати ще зо тридцять років. Нік сказав, що лише хотів переконатися, що все, як треба, але говорив це схвильовано. Моє серце просто розірветься, справді, якщо, поїдаючи морозиво зі смаком жуйки, він обернеться і заявить: «А знаєш, цікава річ про другу іпотеку...»
Я мусила це записати. Мусила вилити це. І я знаю, що здаюся навіженою. Невротичною, і невпевненою, і підозріливою.
Я не дозволю своїй найгіршій версії зруйнувати наш шлюб. Мій чоловік кохає мене. Він кохає мене, і повернувся до мене, і саме тому так добре ставиться. Це єдина причина.
Отак просто: він — моє життя. Воно нарешті налагодилося.
Нік Данн
Минуло п'ять днів
Я сидів у своєму задушливому авті під будинком Дезі. Опустивши вікна, я перевірив телефон. Голосове повідомлення від Гілпіна: «Вітаю, Ніку. Сьогодні нам потрібно звірити дані, обговорити новини, знайти відповіді на кілька питань. Зустрінемось біля вашого будинку о четвертій, гаразд? Е-е-е... спасибі».
Це вперше я отримав наказ. Ніякого «чи не могли б ми», «ми були б удячні», «якщо ви не проти». Але «нам потрібно», «зустрінемося»...
Я глянув на годинник. Третя година. Краще не запізнюватися.
Залишалося три дні до відкриття літнього повітряного фестивалю: параду реактивних і гвинтових літаків, що мали накручувати кола над Міссісіпі під гул туристичних пароплавів і цокотіння зубів,— тож, коли нагодилися Гілпін і Ронда, саме розгорялася репетиція шоу. Ми вперше з Того Самого Дня всі повернулися до моєї вітальні.
Мій будинок містився саме під означеним маршрутом літаків; рівень шуму був між відбійним молотком і лавиною. Ми з моїми друзяками-копами намагалися втулити розмову між ревінням двигунів. Ронда ще більше, ніж зазвичай, нагадувала пташку. Переминалася з ноги на ногу, крутила головою навсібіч, погляд падав на всі можливі об'єкти, наче у тої сороки, яка шукає, чим би вистелити собі гніздо. Гілпін тримався біля неї, кусаючи губи, відбиваючи ногами ритм. Навіть сама кімната здавалася неспокійною. Пообіднє сонце підсвічувало вихори мікроскопічних порошинок. Над будинком шугонув реактивний літак, з жахливим звуком роздираючи небо.
— Гаразд, є кілька пунктів для обговорення,— коли запала тиша, почала Ронда. Вони з Гілпіном повсідалися, наче раптом обоє вирішили залишитися надовго.— Дещо треба уточнити, дещо повідомити. Проста рутина. І, як завжди, якщо необхідна присутність адвоката...
Але я знав з телешоу і з фільмів, що лише винуваті вимагають адвоката. Справжні згорьовані, схвильовані, безневинні чоловіки такого не потребують.
— Не потрібно, дякую,— сказав я.— Насправді я маю деяку інформацію для вас. Про колишнього переслідувача Емі, хлопця, з яким вона зустрічалася у старших класах.
— Дезі... е-е-е... Коллінз...— почав Гілпін.
— Коллінгз. Я знаю, що ви всі з ним спілкувалися і що з якоїсь причини не надто зацікавлені, тож сьогодні я навідався до нього сам. Щоб переконатися, що він... адекватний. І я не впевнений, що це так. Гадаю, вам усім не завадило б до нього придивитися. Добряче покопати. Словом, він же переїхав у Сент-Луїс...
— Він оселився у Сент-Луїсі за три роки до вашого повернення,— повідомив Гілпін.
— Гаразд, але він таки у Сент-Луїсі. Це близько. Емі придбала пістолет, бо боялася...
— Дезі нормальний, Ніку. Приємний чоловік,— сказала Ронда.— Хіба вам так не здалося? Взагалі-то він нагадує мені вас. Справжній золотий хлопчик, мамин мазунчик, любий і єдиний.
— Я маю близнючку. Я не мазунчик. Я навіть на три хвилини старший.
Було видно, що Ронда намагається зачепити мене, подивитися, чи зможе вивести мене з себе, і хоча я розумів це, кожна згадка про мазунчика викликала злісний приплив крові до шлунку.
— Хай там як,— урвав Гілпін,— вони з матір'ю заперечують, що він узагалі переслідував Емі, тим більше мав з нею контакт усі ці роки, окрім нечастого листування.
— Моя дружина сказала б інше. Він писав Емі роками, роками, а потім раптом заявляється сюди на пошуки, Рондо. Ви про це знали? Він був тут того першого дня. Ви попереджали звертати увагу на чоловіків, які наполягають на участі в розслідуванні...
— Дезі Коллінгз не є підозрюваним,— підняла руку Ронда.
— Але...
— Дезі Коллінгз не є підозрюваним,— повторила вона.
Ця новина мене образила. Я хотів звинуватити Ронду у зміні настрою через Еллен Еббот, але цю акулу краще не згадувати.
— Гаразд, а як щодо всіх цих типів, які обривають нам телефон? — підійшов я до столу та схопив аркуш з іменами, який раніше бездумно туди жбурнув. Почав зачитувати.— Вони точно хочуть брати участь у розслідуванні: Девід Семсон, Мерфі Кларк — це колишні хлопці, Томмі О'Гара, Томмі О'Гара, Томмі О'Гара дзвонив тричі, Тіто Пуенте — цей просто тупорилий клоун.
— А ви передзвонювали? — поцікавилася Боні.
— Ні. А хіба це не ваша робота? Я навіть не знаю, які з них щось знають, а які — просто психи. У мене немає часу телефонувати якомусь придурку, що вдає з себе Тіто Пуенте.
— Ніку, я б не приділяла стільки уваги гарячій лінії,— порадила Ронда.— Це постріл у молоко. Ну, бо ми прослухали купу телефонних дзвінків від ваших колишніх дівчат. Вони просто хотіли привітатися. Дізнатися про ваші справи. Люди можуть бути дивними.