— Я — Нік, надаю перевагу Нікові! — заявляв я під час кожного першовересневого обряду.— Я-Нік-надаю-перевагу-Нікові!
На жаль, завжди знаходивсь якийсь розумник, що під час перерви починав походжати навколо, наче манірний кавалер, гидотно вигукуючи: «Привіт, я Ла-а-анс». Потім про це забували до наступного року.
Але не тепер. Зараз ім'я звучало у всіх новинах. Жахливе потрійне ім'я, яке зазвичай лишають для серійних убивць і кілерів. Ланс Ніколас Данн. І тепер я не мав кого виправляти.
Ми з Рендом, Мерібет і Го разом поїхали на вечірні збори. Було неясно, скільки конкретно інформації отримували Елліоти, як багато згубних новин дізнавалися про свого зятя.
Я точно знав, що вони вже чули про «інсценоване» місце злочину.
— Я проведу туди кілька своїх знайомих, і вони скажуть нам якраз навпаки — що це однозначно були ознаки боротьби,— впевнено заявив Ренд.— Правда гнучка — слід просто знайти потрібного фахівця.
Ренд не знав про все інше. Про кредитки та про страховку, а ще про кров і Ноель — озлоблену найкращу подружку моєї дружини, яка приписувала мені вбивчі нахили: схильність до насильства, жадобу, страх. Сьогодні після вечірніх зборів вона мала з'явитися на телешоу Еллен Еббот. Ноель та Еллен легко викличуть в аудиторії ще гіршу огиду до мене.
Дивна річ, але я бісив ще не всіх. Минулого тижня «Бар» почав приносити шалені прибутки. Сотні клієнтів набивалися до нас, щоб посьорбати пива й пожувати попкорну в закладі, яким володів Ланс Ніколас Данн — можливий вбивця. Го довелося найняти чотирьох новеньких, щоб ті займалися усім. Одного разу вона заїхала в гості й зізналася, що більше так не може — просто не витримує такої кількості народу, цих бісових роззяв, упирів, які дудлять нашу випивку й обмінюються плітками про мене. Це було огидно. Але все-таки в Го була мотивація — додаткові надходження на той раз, якщо...
Якщо. Емі вже шість днів не було, і ми всі почали думати: «а якщо...».
Під'їжджаючи до парку, всі в авто принишкли — лише Мерібет тарабанила по вікну.
— Це наче подвійне побачення,— розсміявся Ренд. Цей сміх більше нагадував істерику: пронизливий і писклявий. Ренд Елліот — геніальний психолог, автор бестселерів, загальний улюбленець — тепер розклеювався.
Мерібет почала вдаватися до самолікування: чарочка прозорої рідини, розрахована з абсолютною точністю: досить, щоб зняти нервовість, але не втратити голови. А от Ренд почав буквально втрачати голову. Я буквально чекав, що вона от-от зірветься з його плечей, наче на пружині: куку-у-у! Рейдова чарівливість перетворилася на маніакальність. Він став надзвичайно приязним з усіма навколо, хапав у обійми копів, репортерів, волонтерів. Особливо ніжно ставився до нашого «зв'язкового» у готелі «Дейз-Інн». Це був незграбний сором'язливий хлопчина на ім'я Лонні, якого Ренд полюбляв дражнити, одразу ж повідомляючи про це. «Ой, ну я ж лише кепкую з тебе, Лонні»,— казав він, і Лонні розпливався у радісній усмішці.
«А цей малий хіба не може дістати визнання деінде?» — якось пожалівся своїй сестрі я. Вона сказала, що я просто заздрю, бо ідеальний татусь полюбив когось більше. Так і було.
Поки ми йшли до парку, Мерібет погладжувала Рейдові спину, і я подумав, що теж дуже хочу такого. Просто швидкого дотику — і раптом я почав хапати ротом повітря, придушуючи сльозливий стогін. Я хотів когось поруч, але не знав: то мала бути Енді чи Емі.
— Ніку? — злякалася Го. Вона потягнулася рукою до мого плеча, але я її зупинив.
— Пробач. Го, пробач за це,— мовив я.— Дивний спалах, дуже не притаманний Даннам.
— Та нічого. Ми обоє стаємо несхожими на Даннів,— вирішила Го і відвела погляд.
Після викриття моєї ситуації, бо саме так ми назвали мою юну коханку, Го трохи віддалилася від мене. Її погляд був несфокусований, а на обличчі з'явилося постійне збентеження. Я намагався не обурюватися з цього приводу.
Здається, у парку зібралися всі телеканали країни. Данни з Елліотами пройшлися периметром натовпу, Ренд усміхався й кивав, наче політик перед виступом. Практично миттєво вигулькнули Боні з Гілпіном і прив'язалися позаду, нагадуючи доброзичливих собак-поводирів: ми вже не звертали на них уваги, як на меблі, а так, мабуть, і задумувалося. Боні одягнула вже звичний ансамбль для будь-якої публічної події: просту чорну спідницю й сіру блузу в смужку і заколола двома шпильками своє тьмяне волосся. «Я зустрічався з дівчиною на ім'я Боні Мороні...» Ніч була дуже волога; під обома руками Боні темні плями від поту нагадували дві посмішки. Вона й сама дивилася на мене з посмішкою, наче вчора не прозвучало ніяких обвинувачень, бо це ж були обвинувачення, правда?
Ми з Елліотами заполонили сходинки кривої імпровізованої сцени. Я озирнувся на сестру, і вона кивнула й зобразила глибокий вдих, щоб я не забував дихати. На нас дивилися сотні облич, а ще клацаючі фотокамери з яскравими спалахами. «Не всміхайся,— сказав собі я.— Не всміхайся».
Моя дружина дивилася на мене з десятків футболок з її зображенням і написом «Знайдіть Емі». Го переконала мене, що мені варто виголосити промову. «Тобі потрібно створити людяніший образ, і швидко». Тож я так і вчинив. Підійшов до мікрофона. Він був занадто низько, десь на рівні живота, тож довелося з ним поборотися, але й після кількох секунд боротьби стійка піднялася лише на дюйм. Така незручність зазвичай розлютила б мене, але на публіці таке вже було неприпустимо, тож я глибоко вдихнув і нахилився, щоб прочитати написані сестрою слова.
— Моя дружина Емі Данн зникла майже тиждень тому. Я не можу навіть приблизно змалювати стрес, в якому живе зараз наша родина, цю глибоку діру в наших життях, що з'явилася після зникнення Емі. Емі — кохання мого життя, душа нашої родини. Для тих, хто її ще не знає, розповім: Емі весела, чарівна, добра. Вона мудра і тепла. Вона — товариш і партнер у будь-якій ситуації.
Я підвів погляд на людей і, наче зачарований, наткнувся очима на Енді. Вона стояла з виразом огиди на обличчі, тож я швиденько знову повернувся до своїх нотаток.
— Емі — це жінка, з якою я хочу зустріти старість, і я знаю, що це обов'язково справдиться.
«ПАУЗА. ВДИХ. НЕ УСМІХАЙСЯ». Ці слова Го реально написала на моїй картці. Справдиться, справдиться, справдиться. Мій голос відлунням пройшов крізь колонки й покотився у напрямку річки.
— Просимо дзвонити нам з будь-якою інформацією. Сьогодні ми запалимо свічки з надією, що Емі повернеться додому вже найближчим часом, жива й неушкоджена. Я кохаю тебе, Емі.
Я дивився на всіх, окрім Енді. Парк засяяв свічками. За традицією всі мали поринути в тишу хоч на мить, але цього не відбулося, бо кількоро дітей розревілося, а якийсь безхатько постійно гучно перепитував: «Агов, з якого це все приводу? Навіщо все це?» Хтось починав шепотіти ім'я Емі, а цей дядько все не вгавав: «Що це? Навіщо це все»?
З середини натовпу почала проштовхуватися Ноель Готорн. Її трійнята чіплялися за неї: одне висіло на стегні, інші двоє трималися за сорочку, всі вони видавалися сміховинно манюсінькими на погляд чоловіка, який узагалі не мав контакту з дітьми. Ноель розштовхала людей, щоб дали їй з дітьми пройти до краю сцени, та глянула на мене. Я й собі зиркнув у відповідь. Ця жінка звела на мене наклеп. Аж раптом я вперше помітив її велетенське черево і збагнув, що вона знову вагітна. На секунду я навіть рота роззявив. Четверо дітей до чотирьох років, Господи Боже! А потім той мій вираз аналізуватимуть і обговорюватимуть. Більшість вирішить, що це було два в одному: злість і страх.
— Агов, Ніку.
Низький мікрофон уловив її голос, і він покотився над слухачами.
Я почав копирсатися з мікрофоном, але не знайшов, як його вимкнути.
— Я просто хотіла подивитися тобі в обличчя,— сказала вона і розревілася. Це мокре хлипання почули всі й заціпеніли в очікуванні.— Де вона? Що ти зробив з Емі? Що ти зробив зі своєю жінкою?!
«Жінкою, жінкою»,— відлунював її голос. Двоє її наляканих дітей заверещали.
Ноель більше жодного слова не могла вичавити крізь сльози. Вона, скажена й розлючена, схопила стійку з мікрофоном і смикнула її аж до свого рівня. На мить захотілося потягнути його до себе, але я знав, що не можу боротися з жінкою у сукні для вагітних. Я оглянув юрбу, очима шукаючи Майка Готорна: мовляв, контролюй свою дружину, але його ніде не було. Ноель розвернулася, щоб звернутися до народу.