— Я — найкраща її подруга!
Подруга, подруга, подруга. Слова вибухнули над парком разом з дитячим завиванням.
— Незважаючи на мої постійні зусилля, поліція не сприймає мене серйозно. Тож я маю донести всю правду цьому містечку, яке так любила Емі і яке так любило її! Цей чоловік, Нік Данн, мусить відповісти на деякі запитання. Він має зізнатися нам, що зробив зі своєю дружиною!
Боні рвонула до краю сцени, до Ноель, і жінки зіштовхнулися поглядами. Боні несамовито чиркнула себе по горлу: зупинися!
— Зі свою вагітною дружиною!
І ніхто вже не бачив свічок, бо спалахи фотокамер просто шаленіли. Ренд, який стояв біля мене, зарипів, мов повітряна кулька. Унизу Боні приклала пальці до лоба, наче втихомирюючи мігрень. Я бачив усіх у божевільних проблисках, що миготіли в такт моєму пульсові.
Я почав шукати в натовпі Енді, а знайшовши, побачив, що вона витріщається на мене з червоним перекошеним обличчям; щоки її були мокрі. Зловивши мій погляд, вона вимовила: «Сволота!» і, спотикаючись, почала пробиратися між людей.
— Час забиратися,— прошепотіла на вухо мені сестра, раптом з'явившись поруч і тягнучи мене за руку. Камери спалахували мені в обличчя, а я стояв, наче монстр Франкенштайна, переляканий і схвильований смолоскипами селян. Спалах, спалах. Ми розділилися на дві групки. Ми з сестрою втікали до машини Го, а Елліоти залишилися на сцені з роззявленими ротами: нехай рятуються самі. Репортери знову і знову періщили мене запитаннями.
— Ніку, чи була Емі вагітна? Ніку, ви були засмучені, дізнавшись про вагітність Емі?
Я видирався з парку, пригинаючись, наче потрапив під град: вагітна, вагітна, вагітна. Це слово пульсувало того літнього вечора в такт із цикадами.
Емі Елліот-Данн
15 лютого 2012 року
Запис у щоденнику
Який дивний період! Саме так я й маю думати, намагаючись проаналізувати його відсторонено: ха-ха, які дивні часи, хіба ж не кумедно мені буде згадати їх у вісімдесят років, коли я носитиму блідо-лавандові сукні, стану мудрою задоволеною бабусею, яка хлепче мартіні. Ну хіба ж не цікаво буде таке розповісти? Дивна жахлива історія періоду, який я пережила.
Все це так, бо я переконалася, що з моїм чоловіком щось справді не в нормі. Так, він оплакує свою матір, але тут дещо більше. Воно наче спрямоване на мене, це не сум, а... Інколи відчуваю, як він спостерігає за мною. Я підводжу погляд і бачу огиду, наче він заскочив мене в мить, коли я роблю щось жахливе, а не просто їм зранку пластівці чи ввечері розчісую волосся. Він такий лихий і неврівноважений, що я вже гадаю, чи не пов'язані ці зміни настрою з якимсь фізичним нездужанням. Ну, може, це якась алергія на зерно, що ти від неї всі клепки втрачаєш, чи мозок йому забила колонія спор плісняви.
Одного вечора я спустилася на перший поверх і побачила його за столом у їдальні. Нік тримав голову руками, дивлячись на купу рахунків по кредитках. Я спостерігала за своїм чоловіком, який сидів сам-один під люстрою. Хотілося підійти до нього, сісти поруч і по-партнерському вирішити всі проблеми. Але я цього не зробила, бо знала, що розгніваю його. Інколи навіть цікаво, чи не є це причиною його неприязні. Нік не стримує свої спалахи люті, а потім ненавидить мене якраз через це.
Він штовхнув мене. Сильно. Два дні тому він штовхнув мене, а я, падаючи, забила голову об кухонну тумбу і втратила зір аж на три секунди. Я навіть не знала, як на це реагувати. Було більше шоку, ніж болю. Я саме казала йому, що могла б знайти постійну роботу чи стати фрілансером, щоб ми могли мати дітей, мати справжнє життя...
— А як ти називаєш це? — вибухнув він.
«Чистилище»,— подумала я, але не сказала вголос.
— То як ти називаєш це, Емі? Га? Як ти можеш це назвати? Бо це ж не життя за стандартами Міс Неймовірної?
— Ну, я точно не уявляла життя так,— сказала я, і він зробив у моєму напрямку три великі кроки, а я подумала: «У нього такий вигляд, наче от-от...» А потім Нік щосили налетів на мене, і я впала.
Ми обоє важко дихали. Він тримав свій кулак в другій руці та, здається, був на межі сліз. Нік почувався не просто винуватим, а приголомшеним. Але ось що хочу чітко зазначити: я знала, що роблю, бо спеціально натискала кожну його кнопку. Спостерігала, як він починає закипати, хотіла, щоб мій чоловік нарешті щось сказав, щось зробив. Навіть якщо це буде поганий вчинок, навіть якщо найгірший, зроби бодай щось, Ніку. Не залишай мене тут, наче примару.
Просто я не усвідомлювала, що він зробить це.
Я ніколи не міркувала, як поводитимуся, якщо на мене нападе мій власний чоловік, бо ніколи не спілкувалася з такими дружинами. (Я дивлюся історії таких жінок на каналі «Лайф Тайм» і знаю, що насилля перетинає всі соціоекономічні бар'єри. Але все-таки: Нік?) Щось я надто жваво про це розповідаю. Все це здається таким неймовірно кумедним: я — побита дружина. «Неймовірна Емі й домашній кривдник».
Звісно ж, покотилися градом вибачення. (Що ще може покотитися градом, окрім як вибачення? Ну, може, ще піт). Нік погодився подумати про відвідини сімейного психолога. Про таке я навіть не мріяла. Це дуже добре. У нутрі він справді добра людина, і саме тому я готова про це забути, повірити, що це була хвороблива аномалія, викликана нашою спільною напругою. Інколи я забуваю, що увесь мій стрес і Ніка теж стосується. Він несе на собі тягар мого переїзду сюди, а також відчуває матеріальний тиск. А враховуючи, що Нік звик розраховувати в житті тільки на свої сили, така ситуація може бути нестерпною.
Тож цей сильний і дуже швидкий удар не надто мене налякав. Та налякав Ніків погляд, коли я лежала на підлозі кліпаючи, а в голові аж дзвеніло. На його обличчі читалося, що він стримує себе, щоб не продовжити. Нік дуже сильно хотів продовжити. І важко було стриматися. Відтоді він дивиться на мене інакше: з почуттям провини й огидою через це почуття. З цілковитою огидою.
А ось вам найгірша частина. Вчора я поїхала в торгівельний центр, де зараз половина міста купує собі наркотики: це настільки ж просто, як сходити в аптеку. Я знала це завдяки Ноель. Її чоловік інколи купує там травичку. Правда, я хотіла не косяк, а дістати про всяк випадок пістолет. Ну, якщо стосунки з Ніком геть розладнаються. Я вже там усвідомила, що це був день святого Валентина. Це був день усіх закоханих, а я збиралася придбати пістолет, а потім приготувати своєму чоловікові вечерю.
Я подумала собі: «Батько Ніка мав рацію щодо тебе. Ти — тупа сука. Бо якщо тобі здається, що твій чоловік може тебе скривдити, то потрібно забиратися звідси. І все-таки ти не можеш покинути чоловіка, який тужить за своєю померлою матір'ю. Просто не можеш. Треба бути просто по-біблійному жахливою дружиною, щоб так вчинити, хіба тільки щось справді піде не так. Наприклад, ти переконаєшся, що твій чоловік здатний на злочин».
Я не вірю, що Нік справді може мене так скривдити.
Просто зі зброєю буде безпечніше.
Нік Данн
Минуло шість днів
Го заштовхала мене в машину і вилетіла з парку. Ми прошмигнули повз Ноель, яка йшла з Боні й Гілпіном до службового авто, її ошатно вдягнені трійнята летіли позаду, наче стрічки від летючого змія. Ми проминули натовп: сотні облич, неприхований пуантилізм гніву, спрямований на мене. Фактично ми втекли. Так і було.
— Нічого собі засідка,— пробурмотіла Го.
— Засідка? — отупіло повторив я.
— Ніку, невже ти гадаєш, що це сталося випадково? Ця багатодітна хвойда вже залишила свої свідчення поліції. Нічого не сказавши про вагітність.