До Ніка я ніколи не почувалася справжньою людиною, бо завжди була продуктом. «Неймовірна Емі» завжди має бути геніальною, творчою, доброю, уважною, дотепною та щасливою. «Ми просто хочемо, щоб ти була щаслива»,— постійно повторювали Ренд і Мерібет, але вони ніколи не пояснювали як. Так багато різних уроків, і можливостей, і переваг, але вони так і не навчили мене бути щасливою. Пам'ятаю, як мене завжди збивали з пантелику інші діти. От прийду на дитячу вечірку і дивлюсь, як інші діти хихочуть і кривляються, тож теж намагаюся це повторити, але просто не розумію навіщо. І сидітиму там, а туга гумка святкового капелюха пережиматиме підборіддя, зерниста глазур з торта забарвлюватиме синім мої зуби, а я силкуватимуся зрозуміти, де тут веселощі.
З Ніком я нарешті все збагнула. Бо він був такий кумедний! Це було наче зустрічатися з морською видрою. Він був першою від природи щасливою людиною, яка була мені рівнею. Він був неймовірний, і чудовий, і смішний, і чарівливий, і надзвичайний. Нік подобався людям. Я гадала, що в нас буде ідеальний союз: ми станемо найщасливішою парою на світі. Не те щоб кохання було якимсь змаганням. Але я не розумію суті перебування разом, якщо ви не найщасливіші.
Поки я в ті роки вдавала цілком іншу Емі, то, мабуть, була щасливішою, ніж будь-коли до чи після. Не можу вирішити, що це означає.
Але зрештою все мало припинитися, бо воно було несправжнім — бо це була не я. Це була не я, Ніку! Я гадала, ти знав. Я гадала, що це була своєрідна гра. Гадала, що ми переморгнулися і вирішили пограти у «не питай і не відповідай». Я так силкувалася бути простою! Але це не могло тривати вічно. Як виявилося, він теж не міг притримуватися своєї ролі: дотепні теревені, розумні ігри, романтика і залицяння. Все почало розвалюватися. І я просто зненавиділа Ніка, коли він здивувався, побачивши мене справжню. Я зненавиділа його за нерозуміння, що це мало припинитися, за віру в те, що він одружився з іншою істотою — з плодом уяви мільйонів мастурбуючих чоловіків. Він справді був у шоці, коли я попросила його вислухати мене. Він не міг повірити, що мені не до вподоби до крові здирати воском лобкове волосся й постійно робити йому мінет. Що я таки обурювалася, коли він не приходив на зустріч з моїми друзями. Той сміховинний запис у щоденнику? «Мені непотрібно постійно вигадувати жалюгідні сценарії для танцюючих мавпенят і програвати їх перед своїми подругами; я достатньо впевнена, щоб дозволити йому бути самим собою».
Це була чистої води фігня Крутої Дівки. Що за лярва! І знову я не розумію: якщо дозволяєш чоловікові скасовувати плани чи відмовляєш його робити щось за тебе, ти в програші. Ти отримуєш не те, чого хочеш. Це ясно, як день. Ну, він може, звісно, бути щасливим, він може казати, що ти найкрутіша дівка на світі, але він каже так, бо домігся свого. Він називає тебе Крутою Дівкою, щоб надурити! Саме так і чинять чоловіки. Вони намагаються переконати тебе, що ти — крута дівчина, щоб утілити в реальність свої бажання. От як говорить продавець машини: «Скільки ви готові заплатити за цю красуню?» — хоча ви ще не погодилися її придбати. Ця жахлива фраза, яку використовують чоловіки: «Ну, я ж знаю, що ти будеш не проти, якщо...» Так, я буду проти. Просто скажи це. Не програвай, ти, тупа маленька шльондра.
Тож це мало припинитися. Відданість Ніку, почуття безпеки з Ніком, щастя з Ніком змусили мене усвідомити, що десь там існує Справжня Емі й вона набагато краща, цікавіша, складніша та звабливіша за Круту Емі. Але Нік усе одно хотів Круту Емі. От можете уявити, як показуєте свою сутність власному чоловікові, своїй спорідненій душі, а йому це не подобається? Тож саме з цього почалася моя лють. Я багато про це думала, і саме так усе почалося. Гадаю.
Нік Данн
Минуло сім днів
Я зробив лише кілька кроків у повітку — і вже мусив прихилитися до стіни, щоб перевести подих.
Я знав, що все погано. Знав ще відколи розгадав останню підказку: повітка. Опівденні веселощі. Коктейлі. Бо це було не про наші стосунки з Емі. А про нас з Енді. Повітка була лише одним з багатьох дивних місць, де я спав з Енді. У нас була обмежена кількість точок для зустрічей. Її багатолюдний житловий комплекс зазвичай не підходив. Мотелі відображалися на кредитках, а моя дружина ніколи не відрізнялася довірливістю чи тупістю. (В Енді була банківська картка, але звіт про витрати отримувала її мама. Мені важко в цьому зізнаватися). Тож повітка далеко за сестриним будинком була доволі безпечним сховком, коли Го їхала на роботу.
Так само, як і покинутий батьківський будинок («Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди. / Зізнаюся: незатишно мені тут, та гляди: / У нас не було вибору, де будувати дім, / Ми це обрали місце і зробили його своїм»); ще кілька разів ми це робили в моєму кабінеті в коледжі («Твоєю студенткою уявляюся, / Ти — вчитель вродливий і мудрий, о боги, / Межі мого розуму розсуваються / [не кажучи вже про ноги!]»), а також одного разу в авто Енді. Ми якось після побачення з'їхали на ґрунтову дорогу біля Ганнібала, і це було набагато приємніше відтворення моєї банальної подорожі з Емі («Ти привіз мене сюди, щоб розповісти свій сюжет: / Хлопчачі пригоди, пошарпані джинси й кашкет»).
Кожна підказка вела до сховку, де я зраджував Емі. Вона використала полювання на скарби, щоб улаштувати тур по всіх моїх зрадах. Мене почало нудити, коли я уявив, як Емі стежить за нами в машині, в батьковому будинку, в Го, у клятому Ганнібалі. Спостерігає, як я пораю цю милу дівчину, а губи моєї дружини кривить огида і тріумф.
Бо вона знала, що має добряче мене покарати. А тепер, на нашій фінальній зупинці, Емі була готова продемонструвати мені свою кмітливість. Бо повітка була напакована всіма тими штуками і ґаджетами, від яких я відхрещувався перед Боні й Гілпіном. Я присягався, що не купував цього і не знав про ті картки. Безбожно дорогі ключки для гольфу теж були там, а ще годинники й ігрові приставки, дизайнерський одяг. Усе це чекало тут, на приватній ділянці моєї сестри, і здавалося, наче я заховав добро, поки жіночка не загнеться й можна буде повеселитися.
Я постукав до Го, і вона відчинила з цигаркою в зубах. Сказавши, що маю щось їй показати, я розвернувся й без жодного слова повів її до повітки.
— Глянь,— мовив я і підіпхнув її до дверей.
— А це... А це всі ті речі... з рахунків по кредитках? — голос Го звучав тонко й ошелешено. Вона прикрила рота долонею і на крок від мене відступила. Отут мені дійшло, що вона вирішила, наче я хочу зізнатися.
Ми вже ніколи не зможемо переграти ту мить. Лише за це я вже ненавидів свою дружину.
— Емі підставляє мене, Го,— сказав я.— Го, то Емі купила все це. Вона мене підставляє.
Сестра стрепенулася. Її вії кліпнули раз, двічі — й Го легенько похитала головою, наче намагаючись позбутися тієї картинки: Нік — убивця власної дружини.
— Емі хоче звинуватити мене у своєму вбивстві. Правда ж? Її остання підказка привела мене просто сюди, і ні, я не знав нічого про ці речі. Це її урочиста заява. «Дивіться на ваших екранах історію про те, як Нік потрапляє до в'язниці!»
У мене в горлянці застрягла величезна підступна бульбашка — я мав або заплакати, або розреготатися. Я розреготався.
— Ну, бо це ж так і є? Бісова мати, так і є?
«Тож починаймо просто цієї миті — / і я навчу тебе дечого потім». Це були фінальні рядки першої підказки Емі. Як я не зрозумів цього раніше?