— Срібло? — вгадувала Го.— Бронза? Слонова кістка? Ну підкажи ж ти.
— Дерево,— сказав я.— Не існує романтичного дерев'яного подарунка.
На іншому кінці бару Сью акуратно склала газету і залишила на барі свій порожній кухоль і п'ять баксів. Ми всі мовчки одне одному всміхнулися, коли вона виходила.
— Еврика,— засвітилася Го.— Прямуй додому, відпорай її до нестями, потім лясни її своєю цюцюркою та скажи: «Ось тобі дерево, сучко!»
Ми покотилися від реготу. Потім наші щоки однаково залив рум'янець. Це був один з тих паскудних несестринських жартів, які Го полюбляла жбурляти в мене, наче гранати. Це також стало причиною, з якої в старших класах по школі ходили чутки, наче ми таємно перепихаємося. Такий собі інцест близнюків. Ми були занадто близькі: таємні жарти, перешіптування на краю танцполу під час шкільних танців... Я майже певен, що не варто це пояснювати, але ви не Го і можете неправильно все витлумачити, тож таки скажу: ми з сестрою ніколи не перепихалися й навіть думки про це не мали. Ми просто справді любимо одне одного.
Го влаштувала пантоміму: зображала, як я ляскаю прутнем дружину.
Ні, Емі й Го ніколи не стануть подругами. Обидві занадто територіальні. Го звикла бути альфа-дівчиною в моєму житті, Емі звикла бути альфа-дівчиною у життях усіх людей. Як на двох людей, які живуть в одному місті, а точніше в двох містах (спочатку, то був Нью Йорк, тепер тут), вони ледь одна одну знали. Вони літали туди й назад в моєму житті, наче акторки добре відточеної театральної п'єси. Одна виходила у двері, коли друга заходила, а коли вони обидві зрідка водночас опинялися в одній кімнаті, то здавалися спантеличеними з цього приводу.
До того як ми з Емі почали серйозно зустрічатися, заручилися й одружились, я міг вловлювати уривки думок Го в деяких її реченнях. «Кумедно, але я не можу її як слід зрозуміти, ну, щоб проникнути у суть». І: «Ти просто здаєшся не зовсім собою поряд з нею». І: «Є відмінність між справжньою любов'ю та любов'ю самої ідеї коханої». І нарешті: «Важливо те, чи робить вона тебе справді щасливим».
Це було ще тоді, коли Емі робила мене справді щасливим.
Емі пропонувала власні висновки про Го: «Вона дуже... міссурійська, тобі не здається?» І: «Для спілкування з нею просто варто перебувати в правильному настрої». І: «Вона трохи жадібна щодо тебе, але гадаю, що просто нікого більше немає».
Я сподівався, що коли ми всі опинимось у Міссурі, то ці двоє забудуть про все. Кожна залишиться при своїй думці. Вони стануть самі собою. Якби ж то! Та Го була веселіша ніж Емі, тож це була нерівна битва. Емі була розумна, згубна, саркастична. Емі могла мене розлютити, могла тонко й гостро пожартувати, а Го завжди веселила. Можна наразити себе на небезпеку, якщо кепкуєш зі своєї дружини.
— Го, я гадав, ми вже домовлялися ніколи не згадувати про моє хазяйство,— нагадав я.— Що в межах наших родинних стосунків у мене взагалі відсутні статеві органи.
Пролунав дзвінок. Го зробила ще один ковток пива й відповіла, закотила очі й посміхнулась.
— Ну звісно ж, він тут, почекай хвильку, будь ласка! — а мені вона прошепотіла: — Карл.
Карл Пеллі жив навпроти нашого з Емі будинку. Вийшов на пенсію три роки тому. Розлучився два роки тому. Одразу ж переїхав до нашого мікрорайону. Він працював комівояжером: товари для дитячих свят, і після сорока років життя в мотелях не почувався в будинку як удома. Він майже щодня з'являвся у барі з пахнючим пакунком бургерів і починав нарікати, як усе погано з грошима, аж доки не отримував першу склянку за рахунок закладу. (Це було ще однією особливістю, про яку я дізнався з його візитів у «Бар». Він був ще притомним, але повноцінним алкоголіком). Йому вистачало розважливості прийняти все, чого ми «намагалися позбутися», і це був не жарт. Цілий місяць Карл пив лише запилені пляшки слабко-алкогольної «Зими» десь 1992 року, ящики якої ми виявили у підвалі. Коли похмілля тримало Карла вдома, він знаходив причину зателефонувати: «Твоя поштова скринька здається сьогодні страшно переповненою, Нікі, може, прийшов якийсь пакунок». Чи: «Схоже дощитиме, тобі варто зачинити вікна». Причини були фіктивні. Карлу просто кортіло почути дзенькіт кухлів, хлюпотіння напоїв.
Я підніс до телефону келих з льодом і потрусив, щоб Карл міг уявити свій джин.
— Агов, Нікі,— озвався непевний голос.— Вибач, що турбую. Я просто вирішив, що тобі варто знати... ваші двері навстіж відчинені, а кіт вибіг на вулицю. Так же не має бути, правильно?
Я схвально хмикнув.
— Я б і сам до вас сходив, але почуваюсь якось поганенько,— пробубонів Карл.
— Не хвилюйся,— мовив я.— Мені все одно вже час додому.
Це була п'ятнадцятихвилинна поїздка прямо на північ по Рівер-роуд. Дорога до нашого житла інколи пробиває мене на дрижаки. Величезна кількість темних будинків. Житло, що ніколи не наповниться пожильцями, або житло, що вже пізнало хазяїв, але пережило їхнє виселення. Будинки, що стоять тріумфально порожні, безлюдні.
Коли ми з Емі переїхали, то на нас звалилося кілька тутешніх сусідів. Мати-одиначка з трьома дітьми з'явилася з порцією запіканки. Молодий батько трійнят — з упаковкою пива (його дружина залишилася вдома з трійнятами). Подружня пара християн похилого віку, що мешкала за кілька будинків. І, звісно ж, Карл з будинку навпроти. Ми сиділи у дворі на веранді, спостерігаючи за річкою, а вони всі говорили про сумне: іпотеку з регульованою ставкою, і кредит з нульовим відсотком, і нульову передплату, а потім вони всі зауважили, що ми з Емі єдині, хто має доступ до річки, і єдині не маємо дітей.
«Лише ви двоє? У цьому величезному будинку?» — запитала самотня матуся, роздаючи всім по тарілці яєчні.
«Лише ми двоє»,— з посмішкою підтвердив я і хитнув головою на знак вдячності, пхаючи до рота драглисте яйце.
«Самотньо вам».
Тут вона мала рацію.
За чотири місяці леді «величезний будинок» програла битву за іпотеку і зникла посеред ночі з трьома дітьми. Її будинок залишався порожнім. У вікні вітальні ще й досі був приліплений дитячий малюнок метелика, але яскравий колір фломастера на сонці вицвів до коричневого. Невдовзі по тому я проминав той будинок і помітив там бородатого брудного чоловіка, який витріщався з вікна, ховаючись за малюнком і рухаючись у темряві, наче якась акваріумна рибка. Він мене побачив і розчинився в глибині будинку. Наступного дня я залишив на ґанку повний пакунок бутербродів; він жарився на сонці цілий тиждень, розкладаючись, допоки я те все не забрав звідти й не жбурнув у сміття.
Тиша. Наш комплекс завжди був якось лячно тихим. У вухах стояв лише гуркіт двигуна авта, і я, наближаючись до будинку, побачив, що кіт сидить на сходах. Ще й досі на сходах, за двадцять хвилин після дзвінка Карла. Це було дивно. Емі обожнювала кота. Тварині видалили кігті й ніколи, за жодних обставин не випускали надвір. Бо кіт Блікер був милий, але надзвичайно тупий, і попри наявність спеціального чипа, вживленого в його волохаті складки жиру, Емі була впевнена, що вже ніколи не побачить його, якщо тварина вибереться з будинку. Кіт поплентається просто до річки Міссісіпі — там-тадам — і попливе кудись у напрямку Мексиканської затоки, просто в пащу голодної акули.
Але виявилося, наш кіт був настільки тупий, що навіть не зміг подолати сходи. Блікер примостився на краєчку ґанку, як той огрядний вартовий. Ну просто справжній трудяга. Коли я під'їхав до будинку, Карл вийшов надвір і став на власному ґанку; відчувалося, як кіт зі старим обоє спостерігають, як я виходжу з авта й підходжу до сходів. Червоні півонії, що росли обабіч доріжки, здавалися повними й соковитими, аж просилися до рота.
Я вже збирався заблокувати коту шлях для втечі, аж тут помітив, що парадні двері розчинені навстіж. Карл так і казав, але побачити це — то інша справа. Це вже не просто вийшла-надвір-щоб-винести-сміття-і-повернулася-за-хвилинку прочинені двері. Це навстіж-зяюче-зловісно розчинені двері.