— Якщо вона тебе підставляє, то навіщо це розкривати?
Го ще й досі витріщалася, приголомшена вмістом своєї повітки.
— Бо вона все зробила ідеально. Вона постійно потребувала підтвердження, похвали — повсякчас. Вона хоче, щоб я дізнався, що мене підставили. Не може втриматися. Інакше їй це не принесе задоволення.
— Ні,— гризучи нігтя, вирішила Го.— Тут щось іще. Щось більше. Ти тут чогось торкався?
— Ні.
— Добре. Тут постає запитання...
— Що, на її думку, я зроблю, коли все це знайду, всі ці докази проти себе, та ще й на ділянці власної сестри,— здогадавсь я.— Саме в цьому і полягає питання, бо хай що вона очікує від мене, хай до чого підбурює, я мушу вчинити навпаки. Якщо вона гадає, що я злякаюся і спробую позбутися речей, то гарантую: моя жіночка має план на цей випадок.
— Ну, ти не можеш залишити все це тут,— наполягала Го.— Так ти точно попалишся. Ти певен, що це була остання підказка? Де твій подарунок?
— Ой дідько. Ні. Він, мабуть, десь усередині.
— Не заходь туди,— мовила Го.
— Я мушу. Лише Господь знає, що вона ще підготувала.
Я сторожко зайшов до темної повітки, тримаючи руки по швах, обережно переступаючи навшпиньках, щоб не залишити слідів. Якраз позаду плазмового телевізора на величезній подарунковій коробці, загорнутій у чудовий сріблястий папір, лежав блакитний конверт Емі. Я виніс конверт разом з подарунком на тепле повітря. Річ у коробці була важка, десь під тридцять фунтів, а ще складалася з кількох частин, які рухалися з дивним брязкотом. Я поставив коробку під ногами. Го мимоволі швиденько відступила на крок. Я розпечатав конверта.
Любий Чоловіче,
Вже прийшов час зізнатися, що я знаю тебе краще, ніж тобі уявлялося. Я знаю, що інколи здається, наче ти простуєш у цьому світі одинокий, невидимий, непомітний. Але навіть на мить цьому не вір. Я пильно вивчала тебе. Я знаю, як ти вчиниш, ще до тебе. Я знаю, де ти був, і знаю, куди підеш. Для цієї річниці я організувала подорож: пливи своєю улюбленою річкою вгору, вгору, вгору! І тобі не доведеться хвилюватися за пошуки свого подарунка на річницю. Цього разу подарунок прийде до тебе сам! Тож сядь і розслабся, бо тобі КІНЕЦЬ.
— А що вгору по річці? — запитала Го.
— В'язниця,— застогнав я.
— До біса її. Відкривай коробку.
Я присів і пальцями підважив покришку коробки, наче очікуючи вибуху. Тиша. Я зазирнув усередину. На дні лежали дві дерев'яні маріонетки. Вони були схожі на подружжя. Чоловік був одягнений у строкатий костюм і шалено реготав, тримаючи якийсь ціпок. Я витягнув фігурку чоловіка, його кінцівки радісно теліпалися, як у танцюриста на розминці. Дружина була вродливіша, витонченіша й не така розбовтана. Її обличчя здавалося шокованим, наче жінка побачили щось лячне. Під нею лежало невеличке маля, і його можна було прив'язувати до матері стрічкою. Маріонетки були старовинні, важкі й величезні. Майже такі самі великі, як ляльки-черевомовці. Я взяв чоловіка за товстий держак, яким лялька управлялася, і його руки й ноги механічно сіпнулися.
— Стрьомно,— сказала Го.— Припини.
Під маріонетками лежав аркуш глянсового блакитного паперу, складений навпіл. На ньому виднівся чіткий квадратний почерк Емі. Там було написано:
Початок нової чудесної історії, Ніку! «Отак і треба!»
Насолоджуйся.
На маминому кухонному столі ми розклали всі підказки Емі, а ще коробку з маріонетками. Ми втупилися на всі ті речі, наче складали головоломку.
— Навіщо було напружуватися з полюванням на скарби, якщо вона планувала... свій план,— дивувалася Го.
«Її план» одразу ж став скороченням для «її зникнення й перетворення тебе на підозрюваного в убивстві». Це звучало не так божевільно.
— Щоб відвернути мою увагу. Щоб переконати мене, наче вона й досі мене кохає. Я ганяюся за її підказками по всьому християнському світу, вірячи, що моя дружина хоче все виправити, хоче почати наш шлюб спочатку...
Мене вивертало від тих замріяних дівочих емоцій, що заполоняли мою свідомість після її записок. Сором пробирав аж до кісток — такий сором, що стає частиною твого ДНК і змінює тебе. Після усіх цих років Емі досі здатна мене обіграти. Вона здатна написати кілька записок — і цілком мене засліпити. Я — її маленька маріонетка на шворці.
«Я знайду тебе, Емі». Слова, повні кохання й лихих намірів.
— Щоб я не зупинився подумати: «Агов, картинка така, наче я вбив свою дружину; чому б це»?
— Якби вона не влаштовувала полювання на скарби, не вигадала цю традицію, поліція б вирішила (і ти також), що це все дивно,— роздумувала Го.— Так наче вона заздалегідь знала, що має зникнути.
— Однак оце мене турбує,— вказав я на маріонеток.— Вони достатньо незвичні, тож мають щось означати. Ну, тобто якби вона лише хотіла на деякий час відвернути мою увагу, то фінальний подарунок міг виявитися будь-чим дерев'яним.
Го пальцями обвела строкате вбрання лялькового чоловіка.
— Вони точно дуже старі. Вінтажні.
Сестра повідкидала одяг, щоб дістатися держака на чоловічій маріонетці. Жінка лише мала квадратну дірку в голові.
— Це щось пов'язане з сексом? Чоловік має цього велетенського дерев'яного держака, що нагадує прутень, а жінка не має. У неї залишилася тільки дірка.
— Все досить очевидно: чоловіки мають пеніси, а жінки — вагіни.
Го запхала пальця в дірку в голові лялькової жінки, покопирсалася там, щоб переконатися, чи нічого там не сховано.
— То що хоче сказати Емі?
— Коли я вперше їх побачив, то подумав: «Вона придбала дитячі іграшки». Мама, тато, дитина. Бо вона вагітна.
— А вона взагалі вагітна?
На мене накотив відчай. Чи радше навпаки: хвиля не накотила, накриваючи з головою, а відкотилася, як відплив, що тягне мене за собою. Я більше не міг сподіватися, що моя дружина вагітна, але й не міг сподіватися, що це не так.
Го вийняла лялькового чоловіка, почухала носа — і раптом зметикувала.
— Та ти ж маріонетка на шворці!
Я розреготався.
— Мені те саме спало на думку. Але чому чоловік і жінка? Емі точно не маріонетка, вона ляльковод.
— І що з цим «Отак і треба»? Треба що?
— Намахати мене?
— А це не одна з фраз Емі? Чи, може, якась цитата з книжок про Емі, чи...
Вона підбігла до комп'ютера і забила в пошук фразу «Отак і треба». Випливли слова з однойменної пісні гурту «Меднес».
— Ой, а я їх пам'ятаю,— заявила Го.— Чудовий гурт, що грав музику ска.
— Ска,— повторив я, несамовито регочучи.— Чудово.
Текст був про майстра на всі руки, який міг виконувати будь-які роботи, включно з електрикою і сантехнікою, а ще полюбляв готівку.
— Боже, я в біса ненавиджу вісімдесяті,— роздратувавсь я.— Музика не мала сенсу.
— «Відображення — єдина дитина»,— кивала Го.
— «Він чекає біля парку»,— автоматично пробурмотів я.
— То якщо це воно, то що тоді означає? — зазираючи мені в очі, запитала Го.— Це ж пісня про майстра на всі руки. Про людину, яка має доступ до твого будинку і ремонтує все. Чи псує. І якій платять готівкою, тож не лишається жодних записів.
— Це людина, яка встановила відеокамери? — припустив я.— Емі кілька разів виїжджала з міста за час... мого роману. Може, вона хотіла нас зняти.
Го глянула на мене.
— Ні,— запевнив я,— в нашому будинку — ніколи.
— А це можуть бути якісь таємні двері? — промовила вона.— Якась прихована панель, яку Емі встановила і заховала там річ, що... не знаю, виправдає тебе?
— Гадаю, таке може бути. Так, Емі використовує пісню гурту «Меднес», щоб дати мені підказку, вказати шлях до свободи, якби ж лише розшифрувати ці підступні, заплутані музикою ска шифри!