Я вже й так трохи відхилилася від бюджету. Витратила 500 доларів на оздоблення котеджу: добрі простирадла, непогана лампа, рушники, які не стоять самі по собі після років вибілювання. Але я беру, що дають. От, наприклад, за кілька будиночків живе чоловік. Мовчазний парубок, невіглас-гіппі, що нагадує Гризлі Адамса, любитель пластівців: довга борода, персні з бірюзою і гітара, на якій він інколи грає посеред ночі на терасі. Чоловік назвався Джефом, а я — Лідією. Ми усміхаємося лише при зустрічі, але він приносить рибу. Вже кілька разів приніс мені свіжу смердючу рибу, але почищену й без голови, на величезному пакеті льоду з морозилки.
— Свіжа риба! — тікаючи, каже він, і якщо я негайно не відчиняю, цей дивак зникає, залишаючи той пакет на порозі.
Я готую рибу на пристойній пательні, яку придбала в супермаркеті. Це непогано і безкоштовно.
— Де ви дістаєте всю цю рибу? — питаю його я.
— Де треба,— відповідає він.
Дороті з приймальні вже мене вподобала і приносить помідори з власного городу. Я харчуюся помідорами, що пахнуть землею, і рибою, що пахне озером. Гадаю, Ніка ще до кінця року замкнуть у місці, яке пахне лише закритим простором. Штучні неприємні запахи: дезодорант, і старі черевики, і крохмалиста їжа, і затхлі матраци. Його найбільший страх, його особистий кошмар: опинитися у в'язниці, розуміючи, що не порушив закону, але не може цього довести. Кошмари Ніка завжди стосувалися неправомірного звинувачення: опинитися в пастці, стати жертвою сил поза його контролем.
Він завжди схоплюється після таких снів, совається будинком, а потім одягається і виходить, блукає вулицями навколо нашого дому, йде в парк — у Міссурійський парк, у Нью-Йоркський парк. Абикуди. Він — любитель вулиці, але не надто цікавиться туризмом. Нік не займається скелелазінням, не ходить у походи, не знає, як розпалити багаття. Він гадки не має, як зловити рибу і принести мені. Але мій чоловік полюбляє варіанти, полюбляє вибір. Хоче знати, що зможе вийти коли схоче, хоча натомість сидітиме на дивані та три години дивитиметься бої в клітках.
А ще думаю про ту маленьку шльондру. Енді. Я розраховувала, що вона протримається днів зо три, а потім не зможе уникнути спокуси поділитися. Я знаю, що вона полюбляє ділитися, бо стала однією з її подруг у «Фейсбуці». Моя сторінка вигадана (Меделін Елстер, ха!). Фото я позичила з електронної реклами іпотек (білявка з приємною усмішкою, отримує вигоду від неймовірно низьких відсотків на кредити за всю історію). Десь чотири місяці тому Меделін просто так попросилася у друзі до Енді, а та, як нещасне цуценятко, погодилася, тож тепер я знаю цю малявку досить добре. А на додачу ще і її поведених на дрібницях подружок. Вони всі жити не можуть без полуденного сну, грецького йогурту, вина «Піно Гріджіо» й обожнюють усім між собою ділитися. Енді — добра дівчинка, вона не постить своїх фоток з вечірок, не постить ніяких хтивих повідомлень. Шкода. Коли її розкриють як Нікову коханку, то я б воліла, щоб ЗМІ знайшли фото з алкогольними коктейлями й лесбійськими поцілунками чи, може, трохи стриптизу. Це б допомогло утвердити її імідж як розлучниці.
Розлучниця. Наш шлюб був розладнаний, але не зруйнований, коли вона почала лизатися з моїм чоловіком, запихаючи руки йому в штани, коли лягла з ним у ліжко. Вона запихала його прутень у рот аж до самого кінця й давилася, щоб він почувався гігантом. І в сраку теж брала — глибоко. Дозволяла йому кінчати собі на обличчя і цицьки, а потім злизувала усе те, мням. Дозволяла, я впевнена. Така, як вона, точно дозволяла. Вони разом уже понад рік. Кожні вихідні. Я проглянула його рахунки (справжні), щоб перевірити, куди Нік возив її на Різдво, але він був навдивовижу обережний. Цікаво, як воно — бути жінкою, яка отримує різдвяний подарунок, придбаний за готівку. Це звільняє. Статус незадокументованої дівчини означає, що їй непотрібно викликати сантехніка, чи слухати ниття про проблеми на роботі, чи нагадувати і перенагадувати йому купити клятий харч для кота.
Я хочу, щоб вона зламалася. Я хочу, щоб: 1) Ноель розповіла комусь про мою вагітність; 2) Поліція знайшла щоденник; 3) Енді розповіла комусь про роман. Гадаю, вона для мене — стереотип, бо дівчина, яка лишає по п'ять постів на день усім на огляд, не має справжнього розуміння, що таке таємниця. Вона кілька разів побіжно згадувала про мого чоловіка онлайн.
«Бачила сьогодні Містера Красунчика».
— Ой, розповідай! І де ж ми познайомилися з цим жеребцем?
(Бріджит подобається цей пост!)
«Поцілунок від чоловіка мрії все покращує».
— Чиста правда!
— Коли ми познайомимося з цією Мрією?!
(Бріджит подобається цей пост!)
Але вона навдивовижу потайна як на дівчат свого покоління. Вона — добра дівчинка (як на лярву). Пам'ятаю її обличчя: личко у формі сердечка нахилене набік, ніжно нахмурена брова. «Лише хочу, щоб ти знав: я завжди поруч, Ніку. Я нікуди не подінуся». Мабуть, і печиво йому пекла.
Еллен Еббот та її камери окупували Волонтерський центр, що вигляд має трохи пошарпаний. Журналістка говорить про моє зникнення, яке «розбурхало це невеличке містечко», а позаду неї стоїть стіл, заставлений запіканками й пирогами для бідненького Нікі. Навіть зараз жінки піклуються про цього виродка. Відчайдушні жінки побачили шанс для себе. Вродливий вразливий чоловік, ну добре, він міг убити свою дружину, але ж ми ще точно цього не знаємо. Не на сто відсотків. А поки що це просто полегшення — готувати для чоловіка. Еквівалент поїздки на велосипеді повз будинок гарного хлопчини для сорокарічних.
Знову транслюють світлину Ніка з широкою посмішкою. Уявляю ту міську хвойду посеред її самотньої блискучої кухні. Показова кухня на гроші від аліментів. Хвойда замішує тісто й пече, а тим часом веде уявну розмову з Ніком: «Ні, насправді мені сорок три. Ні, чесно, так і є! Ні, навколо мене не кружляють чоловіки. Це правда. Місцеві чоловіки не надто цікаві, ну, більшість...»
У мене вибухнули ревнощі до жінки, яка притислася щокою до мого чоловіка. Вона вродливіша за мене нинішню. Я запихаюся батончиками «Герші» й годинами колихаюся у басейні під палючим сонцем, хлор перетворює мою шкіру на гуму, наче у морського котика. Я засмагла, чого раніше ніколи не траплялося, ну, принаймні не бувало аж такої брунатної, гордої, глибокої засмаги. Засмагла шкіра — це пошкоджена шкіра, та й нікому не до вподоби зморщена дівчина; я все життя жила з кремом від засмаги. Але перед зникненням почала потроху засмагати, а тепер за п'ять днів уже наближаюся до брунатного відтінку.
— Брунатна, мов ягідка! — каже стара адміністраторка Дорогі.— Ти брунатна, мов ягідка, дівчино!
Вона каже це, коли я приходжу платити оренду за наступний тиждень.
У мене темна шкіра, на голові мишачого кольору зачіска-боб і ботанські окуляри. Перед зникненням я набрала дванадцять фунтів, ховаючи їх під широкими сарафанами, хоча мій байдужий чоловік і так би не помітив. А відтоді додала ще два фунти. Я пильно стежила, щоб не було жодних фото за кілька місяців до зникнення, щоб публіка знала лише бліду худорляву Емі. Я однозначно вже на неї не схожа. Інколи навіть відчуваю, як труситься попа, сама по собі, під час ходи. «Потруси попкою» — хіба не так кажуть? Раніше я так не могла. Моє тіло було прегарне: ідеально-економне, кожна деталь відкалібрована, усе збалансоване. Я за цим не сумую. Не сумую, коли на мене дивляться інші чоловіки. Це навіть полегшення, коли заходиш до крамниці та спокійно виходиш без того, щоб якийсь гуляка у фланелевій безрукавці стікав слиною і бурчав щось принизливе, схоже на відрижку після сирних чипсів. Тепер ніхто мене не дістає, але й ніхто не ставиться люб'язно. Ніхто не пнеться зі шкіри, не так, як раніше.
Я стала протилежністю Емі.
Нік Данн
Минуло вісім днів
Я тримав кубик льоду біля щоки, а за вікном підіймалося сонце. Минуло вже кілька годин, а біль від двох півкруглих вм'ятин досі не минув. Я не міг піти за Енді. Це більший ризик, ніж її гнів. Тож нарешті я їй зателефонував. Авто-відповідач.
«Стримуйся, ти мусиш стримуватися».