— Енді, мені так шкода, навіть не знаю, що робити, і не знаю, що відбувається. Прошу, пробач мені. Будь ласка.
Непотрібно було залишати те повідомлення, але потім я подумав: «Вона ж, певно, має сотні моїх голосових повідомлень». Господи милий, якщо вона вибере кілька найвульгарніших, найогидніших, найпалкіших... будь-яка жінка у будь-якому суді присяжних запроторить мене за ґрати лише за це. Одна справа — знати, що я зрадник, а інша — почути, як низьким учительським голосом описую юній студентці свій величезний твердий...
Я зашарівся під світанковим сонячним промінням. Кубик льоду розтанув.
Я сів на сходах перед будинком Го й почав телефонувати Енді що десять хвилин, але відповіді не було. Дуже хотілося спати, нерви були ні к бісу, аж тут о 6:12 під'їхала Боні. Я нічого не сказав, коли вона підійшла ближче з двома порціями кави.
— Агов, Ніку, я принесла вам кави. Просто приїхала перевірити, чи все гаразд.
— Не сумніваюся.
— Я знаю, що ви, напевне, місця собі не знаходите. Через новини про вагітність.
Вона зробила цілу виставу, додаючи подвійні вершки до моєї кави, перш ніж віддати, бо знала, що я люблю саме так.
— Що це? — здивувалася вона, вказуючи на мою щоку.
— Що ви маєте на увазі?
— Ніку, що не так з вашим обличчям? Там якийсь величезний рожевий...— вона нахилилася ближче і схопила мене за підборіддя.— Це схоже на укус.
— Це, мабуть, кропив'янка. У мене від стресу починається кропив'янка.
— Гм-м-м,— вона розколотила свою каву.— Ви ж знаєте, що я на вашому боці, правда, Ніку?
— Авжеж.
— Так і є. Правда. Якби ж ви мені довіряли! Я просто... наближаюся до точки, коли не зможу вам допомогти, якщо ви не довіритеся мені. Знаю, що це звучить дуже по-поліцейському, але це правда.
Ми сиділи в дивній напівтовариській тиші й сьорбали каву.
— Отож, я хотіла дещо розповісти вам, поки ви не почули це деінде,— радісно мовила вона.— Ми знайшли сумочку Емі.
— Що?
— Так. Грошей немає, але є її документи й мобільний. І, уявляєте, вона була в Ганнібалі. На березі річки, південніше від причалу для пароплавів. Ми вважаємо, що хтось хотів інсценувати, наче сумочку жбурнули у річку дорогою з міста, на шляху до штату Іллінойс.
«Інсценувати?»
— Вона не повністю поринула у воду. Згори біля застібки ще залишалися відбитки пальців. Ну, взагалі відбитки можуть зберігатися навіть у воді, але... якщо без наукових подробиць, то скажу так: теоретично цю сумочку, мабуть, залишили на березі, щоб її точно знайшли.
— Здається, ви розповідаєте мені це не просто так,— вирішив я.
— Знайдені нами відбитки — ваші, Ніку. І це, звісно ж, не дуже дивно, чоловіки повсякчас залазять до сумочок своїх дружин. Але все-таки...— вона розсміялася, наче їй спала на думку суперова ідея.— Маю запитати: ви ж не їздили останнім часом до Ганнібала, ні?
Вона промовила це з буденною впевненістю. У мене з'явилася перед очима картина: поліцейський GPS-трекер, захований десь під моїм авто, яке віддали якраз у день поїздки до Ганнібала.
— І чому б я мав їхати аж до Ганнібала, щоб здихатися сумочки власної дружини?
— Скажімо, ви вбили свою дружину й інсценували місце злочину в будинку, намагаючись переконати нас, що нападник був чужинцем. Але потім усвідомили, що ми почали підозрювати вас, тож вирішили підкинути докази, щоб відвести підозри. Це теорія. Але зараз дехто з наших настільки переконаний у вашій винуватості, що прийме будь-яку теорію. Тож дозвольте допомогти: ви були нещодавно у Ганнібалі?
Я похитав головою.
— Вам варто поспілкуватися з моїм адвокатом. Це Таннер Болт.
— Таннер Болт? Ніку, ви певні, що це правильний шлях? Мені здається, ми були досить чесними з вами, досить щирими. Болт, він... він — це останній засіб. До нього звертаються лише винуваті.
— Ага. Ну, я — ваш головний підозрюваний, Рондо. Я маю дбати про свої інтереси.
— Зберемося усі разом, коли він приїде, згода? Все обговоримо.
— Однозначно — такий у нас план.
— Чоловік має план,— мовила Боні.— Вже не дочекаюся.
Вона підвелася і пішла геть, але потім озвалася:
— При кропив'янці допомагає екстракт гамамелісу.
За годину подзвонили у двері: на порозі стояв Таннер Болт у ніжно-блакитному костюмі. Щось мені підказало, що це прикид для поїздок «на Південь». Він роззирався, оглядаючи авта на під'їзних доріжках, оцінюючи будинки. Цим нагадував мені Елліотів — вони теж постійно все оглядають і аналізують. Мозок без вимикача.
— Показуй,— випалив Таннер, не встиг я привітатися.— Показуй, де повітка, але не йди слідом і взагалі більше до неї не підходь. Потім розповіси все.
Ми влаштувалися за кухонним столом: я, Таннер і сонлива Го з першою філіжанкою кави. Я розклав усі підказки Емі, наче якийсь жахливий спеціаліст з карт «таро».
Таннер нахилився до мене, напруживши м'язи на шиї.
— Гаразд, Ніку, викладай факти,— заговорив він.— Твоя дружина все це зоркеструвала. Викладай факти! — він тицьнув пальцем у стіл.— Бо я не зрушу з місця, ризикуючи своїм іменем, бо маю лише неймовірну історію про підставу. Хіба що ти мене переконаєш. Хіба що це спрацює.
Я глибоко вдихнув і зібрався на думці. У мене завжди краще виходило писати, ніж говорити.
— Перш ніж почнемо,— сказав я,— ти маєш зрозуміти одну справді ключову річ щодо Емі. Вона в біса неймовірна. Її мозок настільки складний, що ніколи не працює лише на одному рівні. Вона нагадує ці нескінченні археологічні розкопки. Здається, наче досяг фінального пласту, а потім ще раз копнеш — і пробиваєшся до абсолютно нового шару внизу. А там лабіринт з тунелів і бездонних урвищ.
— Гаразд,— мовив Таннер.— Тож...
— А друге — вона праведниця. Емі з тих, хто ніколи не помиляється, тож обожнює давати людям урок і призначати покарання.
— Зрозуміло, гаразд, тож...
— Дозволь розповісти тобі історію, швиденько. Десь три роки тому ми поїхали в Массачусетс. Це було жахливо, всюди затори, а один далекобійних показав Емі середнього пальця, бо вона його не пропускала, а потім обігнав і підрізав нас. Нічого небезпечного, але на мить стало дуже лячно. А знаєш, ззаду на вантажівках буває ліплять наклейки: «Як я воджу?» — і номер компанії? Емі попросила мене зателефонувати в ту компанію і продиктувати номер вантажівки. Я вирішив, що це і все. За два місяці, аж за два місяці, заходжу я до нашої спальні, а Емі сидить на телефоні й повторює ті номери. Вона вигадала цілу історію: начебто подорожувала з дворічною дитиною, а водій мало не зіштовхнув авто з дороги. Вона розповіла, що це був уже четвертий дзвінок. Сказала, що навіть вивчила маршрути компанії, щоб підібрати правильні траси для її вигаданих майже аварійних інцидентів. Вона все продумала. Емі дуже пишалася собою. Збиралася домогтися звільнення того чолов'яги.
— Господи, Ніку,— пробурчала Го.
— Це дуже... просвітило мене, Ніку,— мовив Таннер.
— Це лише приклад.
— Тож тепер допоможи мені скласти разом усі факти,— попросив він.— Емі дізнається про твою зраду. Вона фабрикує власну смерть. Робить так, щоб удаване місце злочину вигляд мало досить підозрілий. Вона підставила тебе з кредитками та страховкою, а ще зібрала справжній чоловічий барліг у дворі...
— Вона розпочинає сварку зі мною напередодні зникнення і верещить біля відчиненого вікна, щоб це все почула наша сусідка.
— Про що була сварка?
— Про те, що я — егоїстична сволота. По суті, це було те саме, що й завжди. Але наша сусідка не чула далі вибачення Емі, бо Емі цього не хотіла. Ну, я пам'ятаю, що був приголомшений, бо це було наше найшвидше примирення. Вранці вона в біса робила мені млинці, дідько його забирай.
Я знову згадав її за плитою: Емі злизує цукрову пудру з пальця, щось наспівуючи,— і уявив, як підходжу до неї та трушу її, доки...
— Гаразд, а полювання на скарби? — нагадав Таннер.— Яка тут теорія?
Всі підказки були викладені на столі. Таннер підняв кілька й кинув назад.