Онлайн пошук: «Як спустити воду з унітазу перед ремонтом».
Я запрошую Ноель на лимонад. Багато лимонаду.
Ноель пісяє у мій злитий і зламаний туалет, ми обидві жахливо присоромлені!
Я маю невеличку скляну банку. Сеча з мого туалету йде у скляну банку.
Я розповідаю добре підготовлену історію про страх крові й голок.
Ховаю скляну банку в сумці та йду до лікаря (ой, не можу здавати кров, у мене жахлива фобія на голки... принесла сечу, це ж має підійти, спасибі).
Я отримую офіційно задокументовану вагітність.
Біжу до Ноель з добрими новинами.
Ідеально. Нік отримує ще один мотив, а я стаю милою зниклою вагітною леді, батьки страждають навіть більше, Еллен Еббот не втримується. Чесно кажучи, це було справді дуже хвилююче — нарешті стати офіційною обраницею Еллен серед сотень інших випадків. Це наче конкурс талантів. Ти робиш усе якнайкраще, а потім уже втрачаєш над усім контроль. Твоя доля переходить до суддів.
І, ой, Еллен справді ненавидить Ніка й обожнює мене. Я б воліла, щоб моїх батьків аж так не жаліли. Дивлюся на них у новинах. Мама перетворилася на скелет, вени на шиї нагадують кволі гілочки, завжди напружені. Бачу, що батька терзає страх, очі занадто розширені, посмішка натягнута. Він — досить вродливий чоловік (зазвичай), але тепер почав нагадувати карикатуру: одержима лялька-клоун. Знаю, що мала б їх пожаліти, але просто не відчуваю жалощів. Я все одно ніколи не була для них чимось більшим за символ, за ходячий ідеал. «Неймовірна Емі» во плоті. Не налажай, ти ж Неймовірна Емі. Наша одна-єдина. Зі статусом єдиної дитини приходить несправедлива відповідальність: ти ростеш, знаючи, що не маєш права розчарувати, навіть померти не можеш. Неподалік не вештається заміна — ти сама-одна. Таке життя змушує тебе почуватися відчайдушно бездоганною, а ще наповнює владою. Таким чином народжуються деспоти.
Вранці я прогулялася до офісу Дороті, щоб запастися содовою. Це манюсінька кімнатка, оббита дерев'яними панелями. Стіл, здається, не має іншого завдання, окрім як зберігати колекцію снігових глобусів, причому з якихось абсолютно нецікавих місць: Галф-Шорз у штаті Алабама, Гіло у штаті Арканзас. Коли дивлюся на ті глобуси, то не уявляю раю, а внутрішнім зором бачу лише перегрітих селюків з сонячними опіками, які волочать за собою волаючих дітей, ляскають їх однією рукою, а другою стискають пластикову тару з теплими напоями з кукурудзяного сиропу.
Дороті десь дістала плакат ери сімдесятих з кошеням на дереві — «Тримайся там!». Вона вивісила цей плакат абсолютно щиро. Мені подобається уявляти, як вона перетинається з якоюсь самозакоханою сучкою з Вільямсбурга, що носить зачіску Бетті Пейдж і окуляри-кішечки, а для повної іронії має такий самий плакат. Залюбки уявляю, як вони намагаються домовитись. Іронічні люди завжди розклеюються, стикаючись зі щирістю. Це їхній криптоніт.
На стіні біля автомата з содовою Дороті приліпила ще один свій діамант. Там маленький хлопчик заснув на унітазі — «Занадто втомлений, щоб дзюрити». Оцей хочеться вкрасти: засуну нігтик під старий жовтий скотч, а тим часом відвертатиму увагу Дороті теревенями. Закладаюся, що я б могла продати його за нормальні бабки через інтернет. Було б непогано розжитися додатковою готівкою, але я не можу, бо це залишить електронний слід. Я читала достатньо детективів. Електронні сліди — це недобре. Не користуйся зареєстрованим на тебе телефоном, бо вишки мобільного зв'язку можуть запеленгувати локацію. Не користуйся банківськими автоматами чи кредитками. Використовуй лише публічні комп'ютери, за якими сидить якнайбільше люду. Остерігайся камер, що можуть розташовуватися на конкретних вулицях, особливо біля банків, чи жвавих перехресть, чи наливайок. Хоча тут такого небагато. Тут немає камер навіть у нашому котеджному комплексі. Я знаю, тому що питала Дороті, вдаючи, наче хвилююся про власну безпеку.
— Наші клієнти не дуже люблять Старшого Брата,— сказала вона.— Не те щоб вони були злочинцями, але не дуже хочуть світитися.
Ні, вони точно не хочуть світитися. От як мій приятель Джеф. Він має власний дивний розпорядок і повертається з підозрілою кількістю незадокументованої риби, яку зберігає у великих ящиках, повних льоду. Він і сам підозрілий. У крайньому будиночку живе сорокарічна пара, пошарпана наркотиками, тож вигляд вони мають на всі шістдесят. Більшість часу вони сидять у хаті, тільки зрідка з божевільними поглядами вибігають до пральні: мчать через гравійну стоянку зі своїм одягом у сміттєвих пакетах — таке собі весняне прибирання.
— Привіт-привіт,— двічі белькочуть вони, та ще головою двічі хитають, а потім продовжують свій шлях. Чоловік інколи обгортає навколо шиї удава, хоча ні я, ні він ніколи не фокусуємо увагу на тій змії. На додаток до цих постійних пожильців сюди забрідають одинокі жінки, переважно з синцями. Деякі здаються зніяковілими, інші страшенно сумні.
Одна така вселилася вчора — юна білявка з карими очима й розбитою губою. Вона сиділа на ґанку сусіднього котеджу, смалячи цигарку, а коли ми зустрілися поглядами, вона випросталася, випнувши підборіддя. І не думала виправдовуватися. Я подумала: «Треба стати схожою на неї. Почну за нею спостерігати. Вона підходить для тимчасової ролі побитої, але сильної дівчини, яка переховується, поки не мине шторм».
Після кількох годин ранкового телебачення, коли я вишукувала будь-яку інформацію про справу Емі Елліот-Данн, я одягнула своє липке бікіні. Піду до басейну. Трішки поплаваю, відпочину від свого мозку гарпії. Новина про вагітність виявилася дуже приємною, але я ще так багато не знаю! Навіть після такого ретельного планування надзвичайно багато речей лишається поза моїм контролем. Вони не дають побачити, як усе піде далі. Поліція ще не намагалася заарештувати Ніка. Я не знаю про всі їхні знахідки, і це мені не до вподоби. Така спокуса — зробити один дзвінок, щоб повідомити про кілька речей, щоб підштовхнути копів у правильному напрямку. Почекаю ще кілька днів. У мене на стіні висить календар, тож я підкреслю число за три дні та приписую: «ПОДЗВОНИТИ СЬОГОДНІ». Я знаю, що саме стільки готова чекати. Коли знайдуть щоденник, усе піде набагато швидше.
Надворі знову спекотно, наче в джунглях. Цикади наступають. Мій надувний матрац — рожевий, з русалками — занадто маленький. Литки теліпаються у воді, але матрац тримає мене на поверхні добру годину, і як виявляється, це класно.
Помічаю на парковці біляву голову, а потім у ворота-сітку заходить дівчина з розбитою губою, тримаючи рушника завбільшки зі столову серветку, а ще пачку цигарок і книжку, ну і, звісно, сонцезахисний крем з коефіцієнтом 120. То рак легень — нормально, а шкіри — ні. Вона всідається й обережно маститься лосьйоном, і це відрізняє її від інших відлупцьованих жінок, які обливаються дитячою олійкою, залишаючи масні плями на шезлонгах.
Дівчина киває мені, як роблять чоловіки, сідаючи поряд за барною стійкою. Білявка читає «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері. Фанатка наукової фантастики. Жінки, що зазнали насильства, звісно ж, полюбляють ескапізм.
— Гарна книжка,— звертаюся до неї я — закидаю м'ячика в безневинній пляжній розмові.
— Хтось залишив її в моєму будиночку. Там ще була «Чорна красуня».
Вона одягає великі дешеві сонячні окуляри.
— Теж нічого. Та «Чорний жеребець» кращий.
Вона дивиться на мене крізь окуляри. Два чорних бджолиних ока.
— Ага.
Вона повертається до своєї книжки. Це підкреслений жест «а тепер я читатиму», що зазвичай можна побачити в переповнених літаках. Бо я — надокучлива панянка в сусідньому кріслі, яка вигинає підлокітник і питає: «По роботі чи на відпочинок?»
— Я — Ненсі,— кажу я. Нове ім'я, не Лідія, і це не дуже розумно в цьому крихітному комплексі, але як уже є. Мій мозок інколи працює занадто швидко. Я думала про розбиту губу дівчини, про її сумну енергетику, а потім подумала про насильство і проституцію, а далі про мюзикл «Олівер!» — мій улюблений у дитинстві — та про приречену шльондру Ненсі, яка кохала свого жорстокого чоловіка аж до смерті. Відтак мені стало цікаво, чи дивилася цей мюзикл моя мати-феміністка. Особливо враховуючи, що «Доки я йому потрібна» — це фактично музична ода побутовому насиллю. Врешті-решт я подумала про Щоденникову Емі, яку теж убив власний чоловік, вона була дуже схожа на...