Він витягає сітку, коробку котячого корму і заляпане пластикове відро.
Я не маю наміру брати участь у цій незаконній рибній махінації, але інша «я» дуже зацікавлена. От скільки жінок може сказати, що вони брали участь у контрабанді риби? «Я» граю. Я почала грати від самої смерті. Усе, що мені не подобалося чи лякало, усі обмеження тепер просто зникли. «Я» можу робити практично все. Привид має таку свободу.
Ми спускаємося пагорбом, заходимо під причал ресторану і виходимо до доків, де на хвилях від моторки, яка пропливла неподалік, гойдаються човни, чути гучну музику — Джиммі Баффет.
Джеф передає мені сітку.
— Ми маємо діяти швидко. Ти стрибаєш у воду, заводиш сітку, ловиш рибу, а потім нахиляєш сітку до мене. Та це буде важко, риба бушуватиме, тож приготуйся. І не кричи.
— Я не кричатиму. Але не хочу заходити у воду. Я зможу робити це з причалу.
— Ну, ти принаймні маєш зняти сукню, бо вимастиш її.
— Та нічого.
Джеф здається роздратованим, бо він — бос, а я — працівниця і поки що не слухаюся вказівок, але потім скромно розвертається та знімає сорочку. Передає мені пачку котячого корму, не розвертаючись до мене повністю, наче соромиться. Я тримаю контейнер з вузьким отвором над водою, і одразу ж десь сотня блискучих вигнутих спинок підпливає ближче, нагадуючи змій: хвости люто ляскають по воді, а потім просто піді мною розтуляються роти, риба штовхається, щоб проковтнути якнайбільше корму,— наче дресировані, вони зводять свої голови до мене, чекаючи добавки.
Я кидаю сітку в середину зграї і сідаю на док, щоб утримати рівновагу і підняти нагору улов. Коли починаю тягнути, то в сітці виявляється десь півдюжини вусатих слизьких сомів. Усі вони несамовито намагаються повернутися у воду, між квадратиками нейлону розтуляються та стуляються широчезні губи. Від їхнього колективного смикання сітка стрибає вгору-вниз.
— Підіймай, підіймай, дівчино!
Я пхаю коліно під держак сітки і залишаю її у такому положенні. Джеф починає хапати рибу обіруч, на долонях — махрові рукавички для кращої хватки. Хапає рибу за хвіст, підкидає і б'є головою об дошки. Бризкає кров. Трохи луски летить мені на ноги, шматок м'яса застрягає у волоссі. Джеф вкидає рибу до відра і хапає наступну з відточеною легкістю.
Десь півгодини ми працюємо, лише буркочучи та хриплячи, набираємо чотири повні сітки, допоки руки в мене не стають гумовими, а на льоду вже бракує місця. Джеф бере порожнє відерце і наповнює його водою з озера, змиває купу риб'ячих нутрощів. Соми поглинають кишки своїх полеглих братів. Причал чистий. Джеф виливає ще одне відро води на наші закривавлені ноги.
— А навіщо трощити їм голови? — питаю я.
— Не можу дивитися на їхні страждання,— пояснює він.— Може, швиденько пірнеш у воду?
— Все гаразд,— кажу я.
— Не тому, що можеш вимастити моє авто, ні, ну ж бо, скупайся. На тобі більше лайна, ніж здається.
Ми біжимо до кам'янистого пляжу неподалік. Поки я заходжу у воду по щиколотки, Джеф із плюскотом летить велетенськими кроками і з широко розкинутими руками пірнає. Тільки-но він відпливає, подалі я знімаю пояс із грошима і загортаю його у сукню, залишаючи біля крайки води, поклавши згори з окуляри. Іду, поки тепла вода не доходить до стегон, живота, шиї, а потім набираю повітря і пірнаю.
Пливу далеко й швидко, залишаюся під водою більше, ніж слід, щоб нагадати собі, як почуватимуся, топлячись. Я знаю, що за потреби зможу це зробити. А коли виринаю, щоб ковтнути повітря повітря, бачу, як Джеф швидко гребе до берега, тож я маю перетворитися на дельфіна, щоб вибратися на каміння й дістатися своїх грошей раніше за нього.
Нік Данн
Минуло вісім днів
Одразу ж після розмови з Томмі я зателефонував Гіларі Генді. Якщо «вбивство» Емі мною — це брехня і «зґвалтування» Емі цим Томмі О'Гарою теж брехня, то чому «переслідування» Гіларі Генді не може бути брехнею? Соціопат має десь гострити зуби, от як у аскетичних коридорах академії «Вікшир».
Коли вона відповідає, я випалюю:
— Це Нік Данн — чоловік Емі Елліот. Мені дуже треба поговорити з вами.
— Навіщо?
— Мені дуже, дуже потрібно більше інформації. Про вашу...
— Не кажіть «дружбу»,— у її голосі чути злостиву насмішку.
— Ні. Не казатиму. Просто хочу почути вашу історію. Я телефоную не тому, що вважаю, начебто ви якось... якось причетні до теперішньої ситуації з моєю дружиною. Але я б дуже хотів почути, що тоді сталося. Правду. Бо, гадаю, ви б могли пролити трохи світла на... модель поведінки Емі.
— Яку це модель?
— Коли щось дуже погане трапляється з людьми, які її засмучують.
Вона важко дихала в слухавку.
— Ще два дні тому я б з вами не спілкувалася,— почала вона.— Але тоді ми сиділи за келихом вина з друзями і дивилися телевізор. Там крутили новини про вагітність Емі. Вся моя компанія була така розлючена! Всі вас ненавиділи. А я подумала: я добре знаю, як воно — таке переживати. Бо вона ж не мертва, правда? Ну, вона ж і досі лише зникла? Тіла немає?
— Саме так.
— Я розповім вам. Про Емі. Про старші класи. І що тоді відбувалося. Почекайте хвильку.
На тому кінці лінії грали мультики — гумові голоси і гра на каліопі, а потім усе замовкло. Почулося дитяче ниття. «Шуруйте вниз. Вниз, будь ласка».
— Почалося це першого року старших класів. Я приїхала з Мемфісу. Всі решта були зі Східного Узбережжя, от присягаюся. Все було дивно, по-новому, ну знаєте, як це буває? Здавалося, наче всі дівчата «Вікшира» виросли в одній комуні: однакова мова, одяг, зачіски. І не те щоб я була вигнанкою, а просто... почувалася дуже невпевнено. Емі вже була Найкрутішою Дівчиною. От пам'ятаю, як уже першого дня всі її знали і говорили про неї. Це ж була «Неймовірна Емі». Ми всі читали в дитинстві ті книжки, плюс вона була дуже вродлива. Ну, вона була...
— Так. Я знаю.
— Справді. І вже незабаром вона почала виявляти до мене інтерес, щось типу взяла під своє крило. Полюбляла жартувати, що оскільки є Неймовірною Емі, то я — її подружка Сьюзі. Далі вона почала називати мене Сьюзі, а вже незабаром мене так називала і решта школи. Мене це тоді влаштовувало. Мабуть, тоді я була такою собі секретаркою: приносила Емі напої, коли її мучила спрага, прала білизну, коли їй потрібен був чистий одяг... Зачекайте.
Знову почулося шурхотіння її волосся біля слухавки. Мерібет привезла з собою всі родинні альбоми Елліотів на той раз, якщо нам потрібно буде більше фото. Вона показувала мені світлину Емі й Гіларі з голлівудськими посмішками. Я легко зміг уявити Гіларі з вершково-білявим волоссям, як у моєї дружини, що обрамляло трохи простіше лице з болотяно-зеленими очима.
— Джейсоне, я розмовляю — просто дай їм кілька льодяників, це не настільки важко, як здається... Пробачте. Наші діти не ходять до школи, а мій чоловік ніколи за ними не доглядає, тож тепер навіть не може допетрати, що робити хоч десять хвилин, поки я розмовляю по телефону. Пробачте. Тож... тож повернімося до нашої історії. Я була маленькою Сьюзі, й ми гралися в цю гру вже кілька місяців: серпень, вересень, жовтень. Усе було чудово. Це була тісна дружба, ми постійно були разом. А потім одразу відбулося кілька дивних речей, які напевне, їй не сподобалися.
— Що саме?
— На осінньому балу до нас приєдналися учні з братньої школи, і там був цей хлопець, який наступного дня зателефонував мені, а не Емі. Я певна, що він зробив це, бо побоювався Емі, але хай там як... за кілька днів публікують наші семестрові оцінки, і мої трішечки кращі. Ну, от мій середній бал був 4.1, а її 4.0. А незабаром одна з наших подруг запрошує мене на День подяки у свою родину. Мене, а не Емі. Знову я певна, що інші просто боялися підходити до Емі. Вона не була простою дівчинкою, всім постійно хотілося її вразити. Але я відчуваю, як наші стосунки починають змінюватися. Видно, що вона справді роздратована, хоч і не визнає цього.