Натомість вона починає пропонувати мені різні речі. Мені не зразу дійшло, але вона почала мене підставляти. Емі питає, чи може пофарбувати моє волосся у однаковий з нею відтінок, бо зараз воно ніяке, а буде набагато кращим з новим яскравим відтінком. І починає жалітися на своїх батьків. Ну, Емі й раніше це робила, але тепер просто не замовкає. Як ті люблять свою ідею, а не справжню дочку, тож вона каже, що хоче познущатися. Емі просить, щоб я почала дзвонити до них додому і казати її батькам, що стала новою Неймовірною Емі. Інколи на вихідних ми їздили потягом до Нью-Йорка, і вона просила мене постояти перед їхнім будинком. Одного разу я підбігла до її матері та сказала їй позбутися Емі, бо сама стану новою Емі чи якось так.
— І ви на таке погоджувалися?
— Це були просто тупі підліткові приколи. Ще до мобілок і кіберзнущання. Спосіб убити час. Ми веселилися так повсякчас, просто дуркували. Намагалися перевершити одна одну в дивакуватих ідеях.
— А потім що?
— Потім вона починає віддалятися. Стає холодною. І я думаю... думаю, що вже не подобаюсь Емі. Дівчата в школі починають якось дивно зиркати на мене. Мене викидають з кола еліти. Ну й добре. Але тоді мене викликають до директорки. Емі потрапила у жахливий інцидент: вивихнута щиколотка, зламана рука, тріснуті ребра. Емі впала з довгих сходів і стверджує, що її штовхнула я. Хвилинку... Повертайтеся на перший поверх. Йдіть. Вниз. На перший поверх. Йді-і-іть униз... Пробачте, я знову тут. Ніколи не заводьте дітей.
— Тож Емі сказала, що її штовхнули ви? — перепитав я.
— Ага, бо ж я навіже-е-ена. Одержима нею і спершу хотіла стати її Сьюзі, а потім цього було вже недосить. Я мала стати самою Емі. А у неї були всі ті докази, які я сама лишала останні кілька місяців. Її батьки, звісно ж, бачили, як я тиняюся біля їхнього будинку. Я чіплялася до її матері. Моє волосся було пофарбоване в білявий колір, а новий одяг збігався зі стилем Емі. Я придбала той одяг з її підказки, але не могла цього довести. Її друзі почали розповідати, що Емі вже цілий місяць боїться мене. І так далі. Я здавалася абсолютно божевільною. Без клепки. Її батьки дістали ордер на заборону наближатися до них. А я продовжувала присягатися у протилежному, але на той час уже почувалася настільки нещасною, що все одно хотіла забратися з тієї школи. Тож ми не протестували проти виключення. Тоді я просто хотіла забратися від Емі подалі. Ну, бо ця дівчина зламала собі ребра. Я перелякалася: п'ятнадцятирічна дівчина сама таке провернула! Надурила друзів, батьків, учителів.
— І все було лише через хлопця, оцінок і запрошення на День подяки?
— Десь за місяць після переїзду до Мемфісу я отримала листа. Він був не підписаний і друкований, але точно від Емі. Це був перелік усіх моїх образ щодо Емі. Якесь божевілля: «Двічі забула почекати на мене після англійської». «Двічі забула про мою алергію на полуниці».
— Господи.
— Але мені здається, що там не було справжньої причини.
— А що ж це тоді було?
— Думаю, Емі хотіла, щоб люди вважали її ідеальною. А коли ми стали подружками, я її розкусила. І вона не була ідеальною. Ви ж це знаєте? Вона була дуже розумна і чарівлива і все таке, але ще й обожнювала контролювати, драматизувати, мала параною і трохи прибріхувала. Мені було байдуже. А їй ні. Емі здихалася мене, бо я знала про ті недоліки. Тож цікаво, як було з вами?
— Зі мною?
— Друзі помічають більшість недоліків одне одного. Подружжя бачать усі до останнього. Якщо вона покарала подругу, з якою дружила лише кілька місяців, стрибнувши зі сходів, то що ж тоді може зробити з чоловіком, недолугим настільки, щоб одружитися з нею?
Я попрощався, коли дитина Гіларі підняла другу слухавку і почала співати колискову. І одразу ж зателефонував Таннеру й переказав розмову з Гіларі й Томмі.
— Тож ми отримали кілька історій, чудово,— мовив Таннер,— це справді буде проривом!
Він сказав це тоном, що вказував на протилежне.
— Ти вже говорив з Енді?
Цього мені ще не вдалося.
— Один з моїх працівників чекає на неї біля квартири,— повідомив він.— Непомітно.
— Я не знав про наявність цих працівників.
— От що нам насправді потрібно, то це знайти Емі,— проігнорував мене адвокат.— Важко уявити, що така жінка зможе довго переховуватися. Є якісь думки?
Я все уявляв її на шикарній готельній терасі біля океану, одягнену в білий м'який халат: сидить з келихом дуже доброго вина «Монраше» і стежить в інтернеті, на телебаченні й у таблоїдах за моєю погибеллю. А водночас насолоджується нескінченною увагою до Емі Елліот-Данн, насолоджується своїм тріумфом. Приходить на власний похорон. Цікаво, чи розуміла вона, що вкрала ідею в Марка Твена.
— Я уявляю її біля океану,— сказав я. Потім зупинив себе, усвідомивши, що перетворююсь на вуличну ворожку.— Ні. В мене немає ідей. Вона справді може бути будь-де. Не думаю, що ми побачимо її, якщо Емі цього сама не захоче.
— Ну, це навряд чи,— роздратовано пирхнув Таннер.— Тож спробуймо знайти Енді й дізнатися, на чиєму вона боці. У нас тут закінчується простір для маневру.
Прийшов обід, потім сіло сонце, а я знову сидів у своєму будинку наодинці з привидами. Я думав про всі брехні Емі: чи була і її вагітність вигаданою? Я підрахував. Ми з Емі спорадично займалися сексом, тож це було можливо. Але, з іншого боку, вона знала, що я порахую.
Правда чи брехня? Якщо це брехня, то її створили, щоб знищити мене.
Я завжди уявляв, що ми з Емі матимемо дітей. Це була одна з причин, чому я знав, що одружуся з нею, бо уявляв, як ми матимемо дітей. Навіть пам'ятаю, як уперше це уявив, десь за два місяці після початку стосунків. Я саме йшов зі своєї квартири на Кіпс-Беї до улюбленого скверу на березі річки Іст-Рівер. Шлях пролягав повз величезний квартал, наче з гри ЛЕГО: це була штаб-квартира ООН, на вітру маяли прапори численних країн. «Дитині б таке сподобалося»,— подумав я. Різноманітні кольори та складна гра пам'яті, щоб припасувати прапор до відповідної країни. Он де Фінляндія, а там — Нова Зеландія. Одноока посмішка Мавританії... А потім я зрозумів, що думаю не просто про якусь дитину, а про нашу дитину, мою з Емі. Наша дитина розтягнеться на підлозі зі старою енциклопедією, як робив я, але наш малий не буде сам-один, бо тато лежатиме поруч. Я допомагатиму йому вивчати вексилологію (це слово пасувало б не дослідженню прапорів, а дослідженню векселів), як мій батько ніколи не допомагав мені, бо я в нього викликав роздратування. Але з моєю дитиною такого не буде. Я уявляв, як Емі приєднується до нас на підлозі, лягає на живіт і, метляючи ногами в повітрі, показує на Палау, де жовте коло на синьому тлі розташоване на дрібку лівіше від центру, і саме це й буде її улюблений прапор.
Відтоді хлопчик засів у мене в голові (інколи то була дівчинка, але переважно хлопчик). Він був неминучий. Я мріяв про батьківство. Після місяців подружнього життя у мене стався дивний епізод: я стояв перед аптечкою, в зубах стирчала зубна нитка, і тут мені подумалося: «Вона ж хоче дітей, правда? Я маю запитати. Ну звісно ж, маю». Коли я таки порушив це питання — обтічно й непрямо, то Емі відповіла: «Ну звісно, звісно ж, колись я хочу народити». Але щоранку Емі все-таки ставала перед раковиною і ковтала свою пігулку. Цілі три роки вона щоранку це робила, а я ходив околяса й не міг вимовити ці слова: «Хочу, щоб ми народили маля».
Здавалося, що після нашого звільнення це стало можливим. Раптом у наших життях з'явилася свобода, й одного дня за сніданком Емі відірвалася від свого тосту й мовила: «Я припинила пити протизаплідні». Отак просто. Вона три місяці не пила пігулок, але нічого не сталося, а незабаром після нашого переїзду до Міссурі моя дружина вирішила звернутися до лікарів. Розпочинаючи новий проект, Емі не марнувала часу. «Ми скажемо їм, що намагаємося завагітніти вже рік»,— вирішила вона. Я безглуздо погодився. Тоді ми ледь одне-одного торкалися, але й досі продовжували думати, що дитина — це доречне доповнення родини. Безумовно.