«Ти ж розумієш, що теж маєш виконати свою частину процедури,— нагадала вона дорогою до Сент-Луїса.— Маєш здати сперму».
«Я знаю. Чому ти взагалі про це згадуєш?»
«Просто вирішила, що ти можеш виявитися занадто гордим. Занадто сором'язливим і гордим».
Я, мабуть, був жахливим коктейлем з обох цих рис, але в центрі репродукції слухняно зайшов до дивної кімнатки, призначеної для знущання над собою. Місцем, куди сотні чоловіків заходили лише з метою провернути хвостик, прочистити дуло, посмикати огірок, ганяти лисого, душити вужика, смикати вареника, ворушити моржа, білити з Томом і Геком.
Інколи я використовую гумор як спосіб самозахисту.
В кімнаті стояло вінілове крісло, телевізор і стіл з горою порно й коробкою серветок. Порно було з ранніх дев'яностих, ну, судячи з жіночих зачісок (о так: на голові й не тільки), та й сцени злягання були не надто жорсткі. (Ще одне добре есе: «Хто обирає порно у центрах репродукції?» Хто вирішує, що саме заведе чоловіків, але водночас не принизить усіх жінок за межами цієї кімнатки, тобто медичних сестер, і лікарів, і обнадієних дружин з порушеними гормонами?)
Я навідувався до цієї кімнати аж тричі. Лікарі вважали, що слід мати побільше матеріалу, а Емі тим часом нічого не робила. Вона мала почати пити ліки, але не робила цього і навіть не починала. Це вона буде вагітна й надасть своє тіло дитині, тож я відклав розмову про пігулки на кілька місяців. Натомість просто зазирав у баночку з ліками, щоб знати, чи їхня кількість зменшується. Й от одного зимового вечора після кількох пляшок пива я побрів сходами на другий поверх нашого будинку, скинув свій засніжений одяг і вмостився біля Емі в ліжку, притулився обличчям до її плечей, вдихаючи аромат, гріючи кінчик свого носа на її шкірі. Й прошепотів ті слова: «Ну ж бо, Емі, заведімо малюка»,— а вона сказала «ні». Я очікував нервозності, обережності, занепокоєння: «Ніку, а чи можу я стати доброю мамою?» — але вона просто відрізала холодне «ні». Це було «ні» без жодної лазівки. Нічого драматичного — просто дрібниця, яка її більше не цікавила. «Бо я усвідомила, що одна робитиму всю важку роботу,— сказала вона.— Всі підгузки, і походи до лікарів, і виховання, а ти просто залітатимеш і будеш Веселим Татком. Я старатимуся виростити їх гарними людьми, а ти все псуватимеш, і вони все одно обожнюватимуть тебе й ненавидітимуть мене».
Я сказав Емі, що це не так, але вона не повірила. Сказав їй, що не просто хочу дитину, а потребую. Я просто мусив знати, що здатен беззастережно любити когось і зможу зробити так, щоб маленька істота завжди почувалася бажаною і потрібною. Мусив знати, що можу бути не таким батьком, як мій власний. І що зможу виростити не схожого на мене хлопчика.
Я благав її. Емі залишалася незворушною.
За рік я отримав електронне повідомлення. Клініка утилізує мою сперму, якщо ми не дамося чути. Я залишив роздруківку цього листа на обідньому столі як неприхований докір. За три дні я помітив його у смітті. Це було наше останнє спілкування з цього приводу.
На той час я вже кілька місяців зустрічався з Енді, тож не мав права засмучуватися. Але це не перекреслило моїх мрій про нашого хлопчика, нашого з Емі. Я до нього прив'язався. Суть у тому, що у нас з Емі могла народитися чудова дитина.
Маріонетки спостерігали за мною стривоженими чорними очима. Визирнувши з вікна, я побачив, що телевізійні фургони зачинилися на ніч, тож вийшов на тепле повітря. Час розім'яти ноги. Може, за мною плівся одинокий таблоїдний писака. Якщо так, мені було байдуже. Я пройшовся нашим комплексом, потім сорок п'ять хвилин тинявся по Рівер-роуд, а далі вийшов на трасу, що проходила якраз посеред Карфагена. Тридцять хвилин у гаморі й задусі — повз автосалон з вантажівками, що були виставлені, наче десерти, повз рядок фаст-фудів, і крамниць алкоголю, і міні-маркетів, і заправок — аж доки я не досягнув центру. За увесь час прогулянки я не зустрів ані душі, лише безликі плями в рухомих автах.
Йшло до півночі. Я проминув «Бар»; була спокуса зайти, але натовп усередині відбив бажання. Там могло сидіти принаймні кілька репортерів — я на їхньому місці сидів би. Але дуже хотілося піти до бару. Я хотів бути серед людей, веселитися, випускати пару. Я йшов ще зо п'ятнадцять хвилин до іншого краю середмістя, до моднішого, галасливішого, молодшого бару, де в суботу ввечері туалети завжди були залиті блювотинням. Цей бар пасував для компанії Енді, а можливо, й вона там буде. Непогано було б її там зустріти. Ну, бодай з іншого кінця зали оцінити її настрій. А якщо її там не буде, то бодай замовлю собі клятого алкоголю.
Я пройшов у глибину бару — Енді немає, Енді немає. Моє обличчя частково затуляла бейсболка. Навіть попри це, мене помітило принаймні кілька людей: раптово оберталися голови, очі розширювалися від упізнання: «Це ж він! Правильно?»
Середина липня. От цікаво, чи стану я до жовтня таким чудовиськом для всіх, щоб який-небудь учень на Геловін вдягнувся під мене: білява кучма і примірник «Неймовірної Емі» під пахвою. Го розповіла, що отримала вже з півдюжини дзвінків з пропозиціями придбати офіційну футболку «Бару». (Хвала Господу, ми її не мали).
Я знайшов собі місце й замовив скотч у бармена; ми були ровесники, й він витріщався на мене занадто довго, вирішуючи, чи обслуговувати. Зрештою знехотя поставив переді мною невеличку склянку, аж роздуваючи ніздрі. Коли я дістав гаманець, він перелякано підніс долоню.
— Я не хочу ваших грошей, чоловіче. Взагалі.
Я все одно залишив готівку. Придурок.
Коли ж спробував замовити більше, він зиркнув, похитав головою і нахилився до жінки, з якою теревенив перед тим. За кілька секунд вона непомітно глянула на мене, вдаючи, що потягується. Кутики її рота опустилися, і жінка кивнула. «Це він, Нік Данн». Бармен так і не повернувся.
Не можна загорлати, не можна застосовувати силу: «Агов, сволото, може, ти наллєш мені чи як?» Не можна виявитися гівнюком, як усі вважають. Просто слід сидіти і терпіти. Але я не йшов. Я сидів з порожньою склянкою і вдавав, що поринув у важкі думки. Перевірив свій одноразовий телефон, бо, може, телефонувала Енді. Ні. Потім дістав свій справжній телефон і почав грати у «Солітер», удаючи, що це дуже цікаво. Власна дружина зробила зі мною таке — перетворила на чоловіка, який не може випити у рідному місті. Боже, я ненавидів її.
— Тут був скотч?
Переді мною стояла дівчина віком десь як Енді. Азіатка: чорне волосся по плечі, мила працівниця офісу.
— Прошу?
— Що ви п'єте? Скотч?
— Так. Трохи складно дістати...
Вона подалася на інший кінець бару і з'явилася у полі зору бармена з широчезною посмішкою «допоможи мені». Ця дівчина звикла привертати до себе увагу. Потім знову повернулася, але зі скотчем справжнього чоловічого розміру.
— Це вам,— запропонувала вона, а я погодився.— Будьмо.
Вона тримала власний прозорий шиплячий напій. Ми цокнулися.
— Можна сісти поруч?
— Узагалі-то я тут ненадовго...— я роззирнувся переконатися, що ніхто не тицяє в нас камерою свого телефону.
— Та нічого,— спокійно посміхнулася дівчина.— Я можу вдати, що не впізнала Ніка Данна, але я не збираюся вас ображати. Я, до речі, якраз уболіваю за вас. Всі просто ополчилися проти.
— Спасибі. Це... е-е-е... дивні часи.
— Я серйозно. А знаєте, що в судових засіданнях буває «ефект криміналіста»? Ну от, усі присяжні надивилися стільки серіалів про криміналістів, що аж вірять, наче ця наука може довести будь-що.
— Так.
— Ну, гадаю, існує ще й ефект «лихого чоловіка». Люди дивляться забагато детективних шоу, де чоловік завжди, завжди є вбивцею, тож усі автоматично вважають чоловіка поганцем.
— Саме це й відбувається,— сказав я.— Так і є. І Еллен Еббот...
— До біса Еллен Еббот,— вирішила моя нова подруга.— Вона — це ходяче жіноче балакуче чоловіконенависницьке перекручення правосуддя.