— Ніку, де, на вашу думку, вона може зараз бути?
Мій чоловік опускає погляд на свою обручку і двічі її прокручує.
— Усе гаразд, Ніку?
— Чесно? Ні. Я цілковито підвів свою дружину. Я так помилявся! Лише сподіваюся, що ще не пізно. Для мене. Для нас.
— Ви вже дійшли емоційної межі.
Він дивиться у камеру.
— Хочу свою дружину. Хочу, щоб вона була тут,— видихає він.— У мене погано виходить демонструвати емоції. Я це знаю. Але я її кохаю. Хочу, щоб з нею все було гаразд. З Емі все має бути гаразд. Мені потрібно так багато надолужити!
— А що саме?
Він сміється гірким сміхом, який навіть зараз мене приваблює. За кращих часів я називала це сміхом ведучого ток-шоу. Швидкий погляд униз, недбале потирання куточка рота пальцем, смішок з придихом, як у зірки кіно перед тим, як розповісти забійну історію.
— А що саме — не ваша справа,— посміхається він.— Просто потрібно багато чого надолужити. Я був не тим чоловіком, яким міг би бути. У нас було кілька важчих років і я... я налажав. Я більше не докладав зусиль. Я мільйон разів чув цю фразу: «Ми більше не докладали зусиль». Всі знають, що це означає кінець шлюбу,— це неписана істина. Але сам я і справді більше не докладав зусиль. Це був я. Я був не тим чоловіком, яким міг би бути.
Нікові повіки вже важчають, його мова настільки нерозбірлива, що вже й гугнявити почав. Він вже не просто захмелілий, а за келих до п'яного. Навіть щічки порожевіли. У мене аж пучки пальців розігрілися, пригадуючи тепло його шкіри після кількох коктейлів.
— То як ви збираєтеся виправитися?
Камера мить хилитається: дівчина бере напій.
— Як я виправлюся... Спочатку знайду її та поверну додому. Навіть не сумнівайтеся. Потім? Я дам їй усе, що потрібно. Відтепер усе так і буде. Бо я завершив полювання на скарби й опинився навколішках. Скорений. Я ніколи не розумів свою дружину так, як зараз. Я ніколи не був настільки переконаний у своїх діях.
— Якби ви могли поговорити зараз з Емі, то що сказали б?
— Я кохаю тебе. Я знайду тебе. Я обов'язково...
Було видно, що він от-от видасть рядок Денієла Дей-Льюїса у фільмі «Останній з Могікан»: «Тільки живи... я обов'язково тебе знайду». Він не може встояти, щоб не перекреслити щирість швидким рядком кіношного діалогу. Я відчуваю, як він балансує на межі. Таки утримується.
— Емі, я кохатиму тебе вічно.
Як щиросердно! Як не схоже на мого чоловіка.
Від ранкової кави мене відділяють троє жирнючих людей на мотоскутерах. Їхні дупи звисають з сидінь їхніх транспортних засобів, але все одно їм потрібно замовити ще по одному яєчному «МакМафіну». Переді мною реально припаркувалися троє людей всередині будівлі «Макдональдзу».
Байдуже. Я на диво бадьора попри зміни у плані. Відео вже розповзається мережею, і реакція навдивовижу позитивна. Стримано-оптимістична: «Може, цей тип таки не вбивав свою дружину». Саме так, слово в слово, найпоширеніший рефрен. Бо коли Нік опускає свої захисні мури й виявляє хоч трохи емоцій, вони всі ясно читаються у нього на обличчі. Ніхто, подивившись це відео, не повірить, що це вистава. Це не був аматорський театр, коли говорять, удавано ковтаючи біль. Чоловік мене кохає. Чи принаймні кохав учора ввечері. Поки я планувала його погибель у своїй злиденній невеличкій хатині, що смердить запліснявілим рушником, він мене кохав.
Цього, звісно ж, недосить. Мені це цілком ясно. План змінювати не можна. Але це мене трохи зупиняє. Мій чоловік закінчив полювання на скарби і кохає мене. А ще він у глибокому стресі: присягаюся, що на щоці в нього вискочила кропив'янка.
Під'їхавши до свого котеджу, бачу, що в двері стукає Дороті. Її волосся аж змокло від спеки й зачесане назад, наче у багатіїв з Волл-стріт, які косять під гіпстерів. Вона має звичку протирати верхню губу, а потім злизувати піт з пальців, тож розвертаючись до мене, тримає вказівний палець у роті, як той маслянистий качан кукурудзи.
— А ось і вона,— каже жінка.— Прогульниця.
Я прострочила свій платіж за котедж. На два дні. Ледве стримую сміх: я запізнююся з орендою.
— Пробачте, Дороті. Я принесу гроші за десять хвилин.
— Я зачекаю, якщо ти не проти.
— Я не певна, що можу зостатися. Може, доведеться поїхати звідси.
— Тоді все одно потрібно платити за два дні. Вісімдесят доларів, будь ласка.
Я застрибую до свого котеджу, знімаю пояс із грошима. Сьогодні вранці я вже перерахувала гроші на ліжку, досить довгенько розкладала все купюру по купюрі: дражливий економічний стриптиз. І раптово виявилося, що в мене якимось чином залишилося лише 8 849 доларів. Жити — це дорого.
Відчинивши двері, щоб віддати Дороті гроші (залишилося 8 769 доларів), бачу, що Грета з Джефом тусуються на її ґанку, спостерігаючи за передачею готівки. Джеф уже не грає на гітарі, Грета не палить. Вони, здається, стоять на її ґанку, просто щоб краще мене роздивитися. Вони обоє мені махають, типу «привіт, люба», і я ніяково відповідаю. Зачиняю двері й починаю пакуватися.
Дивно, як мало в мене є у цьому світі, коли звикла мати так багато. У мене немає віничка чи супової миски. У мене є простирадла й рушники, але немає пристойної ковдри. Немає навіть ножиць, щоб чикрижити волосся. Не стримую усмішки: Нік теж не мав ножиць після переїзду до мене. Ні ножиць, ні праски, ні степлера, а я пам'ятаю, як спитала, чи можна вважати себе цивілізованою людиною без ножиць, а він сказав: звісно ж, ніякий він не цивілізований. Далі підняв мене на руки та жбурнув на ліжко, упав згори, а я реготала, бо ще й досі була Крутою Дівкою. Я реготала замість замислитися про значення цих слів.
Жінка ніколи не повинна виходити за чоловіка, який не має пристойних ножиць. Така моя порада. Це призводить до поганих наслідків.
Складаю і пакую свій одяг до манюсінького рюкзачка. Це ті самі речі, які я придбала й поклала в авто для втечі ще місяць тому, щоб не брати нічого з дому. Додаю туди свою подорожню зубну щітку, календар, гребінець, лосьйон, снодійне, придбане, коли ще збиралася наглитатися його та втопитися. Мої дешеві купальники. Увесь процес займає небагато часу.
Натягую латексні рукавички та все протираю. Відкручую зливи, щоб дістати залишки волосся. Не думаю, що Грета з Джефом насправді знають, хто я, але якщо це так, то не хочу залишати жодних доказів, а тим часом я продовжую казати собі: «Це тобі за те, що вирішила розслабитися, що не думала постійно. Ти заслуговуєш на те, щоб пійматися, якщо поводиться так необачно; а що як ти залишила волосся у центральному офісі — що тоді? А що як зосталися відбитки в Джефовому авті чи Гретиній кухні — що тоді? Чому ти взагалі вирішила, що можеш поводитися, як людина, яку нічого не хвилює?» Уявляю, як поліція обшукує котеджі, нічого не знаходячи, а потім, як у кіно, з'являється збільшене зображення однієї одинокої мишачої волосинки на бетонній підлозі басейну, яка стає причиною мого кінця.
Потім думки линуть в інший бік: «Звісно ж, ніхто тут тебе не шукатиме». Поліція матиме лише заяви кількох злодюг, начебто вони бачили справжню Емі Елліот-Данн у дешевому розбитому котеджному комплексі у чорта на болоті. Маленькі люди просто хочуть здаватися важливими, саме так у поліції і вирішать.
Чується напористий стукіт у двері. Так стукає хтось із батьків, перш ніж розчахнути двері: «Я тут господар». Я стою посеред кімнати й обдумую, чи варто відчиняти. Бах-бах-бах. Тепер розумію, чому так багато фільмів жахів мають цей елемент — загадковий стукіт у двері, бо це додає жаху. Ти не знаєш, що там, але все одно відчиняєш. Ви думаєте, як і я: «Погані персонажі ніколи не стукають».