«Агов, лялечко, ми знаємо, що ти вдома, відчиняй!»
Я знімаю латексні рукавички, відчиняю — на порозі стоять Джеф і Грета, сонце світить їм у спину, залишаючи обличчя затіненим.
— Агов, гарнюня, ми зайдемо? — питає Джеф.
— Взагалі-то... я збиралася сама навідатися до вас, народ,— кажу я вдавано-недбало і втомлено.— Я сьогодні їду — завтра або сьогодні. Отримала повідомлення з дому — потрібно повертатися.
— Це в Луїзіану чи в Саванну? — насміхається Грета. Вони з Джефом говорили про мене.
— Луїзі...
— Це байдуже,— каже Джеф,— ми зайдемо лише на мить, щоб попрощатися.
Він підходить до мене — і мені кортить заверещати чи грюкнути дверима, але не думаю, що цей прийом допоможе. Краще вдавати, що все гаразд, і сподіватися, що це правда.
Грета причиняє двері та спирається на них, а Джеф заходить у мою невеличку спальню, проходить на кухню, базікаючи про погоду. Починає відчиняти дверцята і шухляди.
— Ти маєш усе зібрати, інакше Дороті не поверне заставу,— каже він.— Вона в цьому плані справжня зануда.
Відчиняє холодильник, зазирає до контейнера для овочів і фруктів, у морозилку.
— Не можна залишати навіть баночку кетчупу. Я завжди вважав це дивним. Кетчуп не може зіпсуватися.
Він відчиняє шафу й піднімає постіль, яку я вже склала, струшує простирадла.
— Я завжди, завжди перетрушую простирадла,— розповідає він.— Просто, щоб переконатися, що всередині нічого не залишилося: шкарпетки, чи білизни, чи що ти там зберігала.
Він висуває шухляду тумбочки біля ліжка, опускається навколішки та все уважно оглядає.
— Здається, ти добре впоралася,— підводячись і посміхаючись, каже він, а потім витирає руки об джинси.— Все зібрала.
Він оглядає мене з голови до ніг і назад.
— Де вони, лялю?
— Про що ти?
— Про гроші,— знизує він плечима.— Не ускладнюй усе. Нам вони дуже потрібні.
Грета мовчки стоїть позаду.
— У мене зо двадцять баксів.
— Брехня,— заявляє Джеф.— Ти оплачуєш готівкою усе, включно з рентою. Грета бачила тебе з великою пачкою грошей. Тож віддай їх — і можеш їхати, й ми більше ніколи не побачимось.
— Я викличу поліцію.
— Давай! Без проблем.
Джеф чекає, схрестивши руки, засунувши великі пальці під пахви.
— Твої окуляри — несправжні,— каже Грета.— Це просте скло.
Я мовчу, просто витріщаючись на неї, сподіваючись, що дівчина відступить. Ці двоє здаються достатньо знервованими, щоб змінити свою думку, сказати, що приколюються, і ми втрьох посміємося над цим, навіть знаючи правду, але згодимося прикидатися.
— І твоє волосся: коріння почало відростати, і воно біляве, значно красивіше за колір фарби, що нагадує хутро хом'яка. А ще ця стрижка просто жахлива,— оживає Грета.— Ти переховуєшся — хай там від чого. Не знаю, чи через чоловіка, чи є якась інша причина, але ти не викличеш поліцію. Тож просто віддай нам гроші.
— Тебе на це Джеф підбив? — питаю я.
— Це я підбила Джефа.
Я намагаюся прорватися до дверей, які блокує Грета.
— Віддай нам гроші.
Я хапаю двері — і Грета нападає, штовхаючи мене до стіни: однією рукою вона тримає моє лице, а другою задирає сукню та зриває пояс із грошима.
— Грето, не треба. Я серйозно! Зупинися!
Її гаряча солона долоня затуляє моє обличчя, давить носа; один з нігтів шкрябає мені око. Потім дівчина знову штовхає мене до стіни, я стукаюся головою і прикушую кінчик язика. Уся сутичка надзвичайно тиха.
В руці стискаю пряжку від ременя, але я нічого не бачу, щоб мати змогу відбитися, око занадто сильно сльозиться, і вже незабаром Грета виривається, залишаючи в мене на кісточках палаючі подряпини від своїх нігтів. Ця падлюка знову штовхає мене й відкриває блискавку, починає рахувати гроші.
— Хай йому грець,— радіє вона.— Тут же,— рахує вона,— більше штуки, дві чи три. Бісова мати. Дідько, дівчино! Ти банк пограбувала чи що?
— Може, й так,— каже Джеф.— Казнокрадство.
В одному з тих фільмів, які дивиться Нік, я б заїхала долонею Треті в носа, кинула її на підлогу, заюшену й без тями, а потім взялася б до Джефа. Але, якщо чесно, то я не вмію битися, їх двоє, і воно того не варте. Я можу на них кинутися, а ця парочка схопить мене за руки, і я просто борсатимусь, як мала дитина. До того ж вони можуть розізлитися й надерти мені дупу. Мене ніколи не били. Така можливість дуже лякає.
— Якщо збираєшся зателефонувати до поліції, то зараз саме час,— повторює Джеф.
— Іди до біса,— шепочу я.
— Пробач за це,— каже Грета.— Наступного разу будь обережнішою, гаразд? Постарайся не нагадувати дівчину, яка подорожує на самоті, переховуючись.
— Ти це переживеш,— запевняє Джеф.
Виходячи він плескає мене по руці.
На столику біля ліжка лишився четвертак і десять центів. Це всі мої гроші у цілому світі.
Нік Данн
Минуло дев'ять днів
Доброго ранку! Я сидів на ліжку зі своїм лептопом, насолоджуючись онлайн-відгуками до свого імпровізованого інтерв'ю. Ліве око трішки пульсувало через легке похмілля після дешевого скотчу, але в цілому я почувався надзвичайно задоволеним. Вчора ввечері я вперше закинув вудку, щоб виманити назад свою дружину. «Мені шкода, я все виправлю, відтепер я робитиму все, що захочеш. Я покажу світові, яка ти особлива».
Все це тому, що як Емі не з'явиться, мені каюк. Детектив Таннер (жилавий доглянутий хлопець, а не п'яничка-сищик з моїх улюблених чорно-білих фільмів) нічого поки що не розкопав. Моя дружина ідеально заховалася від людей. Я мусив переконати Емі повернутися за допомогою компліментів і капітуляції.
Судячи з відгуків, я вчинив правильно, бо вони були позитивні. Дуже позитивні.
І люди припинили називати мене Лансом.
Біля будинку метушилися оператори й журналісти. Вони хотіли взяти інтерв'ю у хлопця, Який-Усе-Таки-Може-Не-Вбивав-Її. Вони горлали у мої запнуті штори:
— Агов, Ніку, виходьте, розкажіть нам про полювання на скарби.
Для них це просто чергова сенсація, але це краще, ніж постійне «Ніку, це ви вбили свою дружину?».
А потім раптом почали викрикувати ім'я Го. Вони обожнювали Го, бо в неї не таке беземоційне обличчя. Видно, коли вона сумна, зла, схвильована; наклей знизу підпис — і от вам уся історія.
— Марго, то ваш брат не винен? Марго, розкажіть нам... Таннере, ваш клієнт не винен? Таннере...
Пролунав дзвінок у двері; я відчинив, ховаючись за стулкою, бо ще й досі не оговтався. Моє кошлате волосся й пом'яті боксерки можуть розказати власну історію. Вчора ввечері, на камеру, я був чарівно закоханий, трохи напідпитку, з розв'язаним язиком. А зараз мав вигляд п'яниці. Зачинивши двері, я чекав на ще два захоплені відгуки на мій виступ.
— Більше ніколи — ніколи — не роби такого,— почав Таннер.— Що з тобою в біса не так, Ніку? Почуваюся, наче варто начепити на тебе дитячий повідець. Ну, от наскільки ти тупий, Ніку?
— А ти бачив усі ті коментарі в інтернеті? Люди в захваті. Я змінюю думку публіки, як ти мені радив.
— Такі речі не робляться безконтрольно,— пояснив він.— А якби вона працювала на Еллен Еббот? А якби вона почала питати щось складніше за «Що ти хочеш сказати своїй дружині, гарбузику»?
Він вимовив це, імітуючи дівочий спів. Під помаранчевою штучною засмагою його лице почервоніло, мов од радіації.