Я зателефонувала, щоб улаштувати зустріч. Вона не відбудеться до вечора через передбачувані ускладнення, тож я вбиваю час, приводячи себе до ладу і готуючись.
Я відмиваюся в туалеті «Макдональдза» (зелений гель на вологих паперових рушниках), а далі переодягаюся у дешеву тоненьку сукню. Обдумую свої майбутні слова. Хай як дивно, але я дуже схвильована. Життя у тій сраній дірі виснажило мене: комунальна пральна машина завжди була забита чиїмись мокрими трусами, їх потрібно було виколупувати закляклими пальцями; куточок килима у моєму котеджі чомусь завжди був загадково вологий; кран у ванній був зламаний.
На північ я виїхала о п'ятій ранку. Місце збору було у річковому казино під назвою «Провулок підків». Воно виникає нізвідки — миготлива неонова брила посеред ріденького лісу. Я підкочую на самих лише бензинових випарах — ніколи раніше не випробовувала на практиці цей вираз. Далі паркуюся й роззираюся: до казино стягуються пристаркуваті відвідувачі, наче покалічені комахи на ходунках і з ціпками, тягнучи свої кисневі балони до яскравих вогнів. Поміж групками восьми-десятирічних метушаться занадто ошатні хлопчики, які після занадто великої кількості фільмів про Вегас навіть не усвідомлюють, наскільки вони жалюгідні, коли намагаються імітувати крутизну гурту «Рет Пек» у дешевих костюмах, та ще й посеред міссурійських лісів.
Я заходжу попід яскравим рекламним щитом, що рекламує дводенне возз'єднання дувоп-гурту з п'ятдесятих. Усередині казино невеселе й затхле. В автоматах цокають і бряжчать монети, радісне електронне цвірінчання взагалі не пасує до пригнічених похмурих облич людей за цими машинами. Вони палять цигарки, піднявши кисневі маски. Пенні за пенні, пенні за пенні. Дзинь-дзинь-дзинь! Пенні за пенні. Їхні втрачені кревні йдуть на фінансування бідних державних шкіл, які відвідують їхні ж знуджені прибиті внуки. Пенні за пенні.
Повз мене пролітає компанія налиганих молодиків. Парубоцька вечірка. Губи в хлопців вологі від коктейлів; мене вони навіть не помічають, ну, бо дівчина з облізлою шкірою та хлопчачою стрижкою не надто гріє око. Парубки розмовляють лише про дівчат: «Треба знайти кілька дівок»,— але, окрім мене, всі дівчата тут практично з доісторичних часів. Хлопчаки зап'ють своє розчарування і на шляху додому намагатимуться не повбивати інших водіїв.
Я чекаю в невеличкому барі у лівому кутку казино, як і планувалося, й дивлюся на виступ підстаркуватого хлопчачого гурту з сивочолою аудиторією, яка клацає язиком і плескає в долоні, запихаючи час до часу свої покручені пальці у мисочки з безкоштовним арахісом. Ті висушені як скелети співаки у яскравих смокінгах повільно й обережно крутяться на своїх замінених стегнових суглобах. Танці присмертних.
Спочатку казино здалося добрим варіантом. Якраз біля траси, заповнене п'яницями та старими, жоден з яких не має гострого зору. Але зараз я наче задихаюся й не можу всидіти на місці, переживаю через камери в кожному куті, через двері, які щомиті можна замкнути.
Я вже збираюся йти, коли він нарешті підходить.
— Емі.
Я викликала свого відданого Дезі — він допоможе (і стане співучасником). Саме того Дезі, з яким продовжувала спілкуватися і який — хай що там я казала Ніку й батькам — мене зовсім не лякає. Я завжди знала, що він може пригодитися. Це справді класно — мати під контролем бодай одного чоловіка. Дезі схожий на білого лицаря. Він обожнює даму в біді. За всі роки нашого спілкування після випуску з «Вікширу», коли я питала про будь-яку дівчину, він завжди відповідав: «Ох, на жаль, її справи не дуже». Але знаю, що це на щастя для Дезі — всі ці проблеми з булімією, залежність від знеболювальних, нестерпні депресії. Він відчуває найбільше щастя біля чийогось ліжка. Причому не в самому ліжку, а просто біля нього — з бульйоном, соком і ніжно-крохмальним голосом: «Бідненька».
А зараз він з'явився тут у своєму білому липневому костюмі (Дезі щомісяця міняє гардероб, одяг для червня не пасуватиме в липні. Я завжди захоплювалася дисципліною й точністю підбору одягу Дезі Коллінгза). У нього вигляд добрий, а в мене — ні. Тепер мене нервують набряклі кола під очима і додаткова складка на талії.
— Емі,— він торкається моєї щоки, а потім пригортає мене до себе. Це не обійми, бо Дезі не обіймається. Це швидше схоже на почуття, коли вдягаєш щось, пошите рівно на тебе.— Сонечко. Ти навіть не уявляєш. Той дзвінок. Я гадав, що з'їду з глузду. Думав, що ти мені примарилась! Я мріяв про це, сподівався, що ти якимось чином жива,— і раптом дзвонить телефон. З тобою все гаразд?
— Тепер — так,— запевняю я.— Тепер уже я почуваюся в безпеці. Це було жахливо.
Аж раптом я починаю ридати — справжніми сльозами, і це зовсім не планувалося, але почуваюся так легко! Ці емоції ідеально пасують до нашої зустрічі. Я дозволяю собі цілковито розкритися. Стрес просто витікає з мене: сила волі задіяти увесь план, страх впійматися, втрата грошей, зрада, рукоприкладство, чисте божевілля уперше в житті залишитися наодинці.
Після двох хвилин хникання вигляд я маю досить привабливий; якщо плакати довше, то починає текти з носа і напухає обличчя, але спочатку мої губи стають повнішими, очі більшими, а щічки наливаються рум'янцем. Я рахую секунди, виливаючи сльози на накрохмалене плече Дезі: раз Міссісіпі, два Міссісіпі — знову ця клята річка. Я втихомирюю сльози на одній хвилині сорок вісім секунд.
— Люба, мені так шкода, що не міг дістатися сюди раніше,— каже Дезі.
— Я знаю, скільки твого часу забирає Джеклін,— кажу я. Тема матері Дезі є дражливим питанням у наших стосунках. Він починає мене роздивлятися.
— Ти дуже... не схожа на себе,— зауважує він.— Особливо розповніле личко. І твоє бідолашне волосся...— він устигає схаменутися.— Емі. Я просто ніколи не думав, що можу відчувати таку вдячність. Розкажи, що сталося.
Я викладаю готичну казочку про власницькі інстинкти й лють, про типову брутальність Середнього Заходу, про босоногу вагітність й тваринне домінування. Про ґвалтування, пігулки, алкоголь, кулаки. Про гострі носаки ковбойських чобіт у мене під ребрами, про страх і зраду, батьківську апатію, ізоляцію та про фінальні Нікові слова: «Ти ніколи мене не покинеш. Я тебе вб'ю. Я знайду тебе будь-де. Ти — моя».
Розказую, як мусила зникнути заради власної безпеки і щоб зберегти життя нашій ненародженій дитині, а ще як сильно потребую допомоги Дезі. Мого рятівника. Моя історія задовольнить жагу Дезі допомагати жінкам у біді — я ж бо тепер у найгіршій біді з усіх. Багато років тому, ще у приватній школі, я розповіла йому про нічні візити батька до моєї спальні. Як я лежала на ліжку в своїй мереживній рожевій нічній сорочці й дивилася на стелю, чекаючи, поки він закінчить. Дезі закохався у мене якраз після тієї брехні. Я знаю, що він уявляє нашу близькість: як лагідно й заспокійливо входитиме в мене, водночас погладжуючи мені волосся. Знаю, що він уявляє, як я тихенько плачу, віддаючися йому.
— Дезі, я просто не можу повернутися до свого старого життя. Нік мене вб'є. Я ніколи не почуватимуся безпечно. Але й не можу дозволити йому потрапити за ґрати. Я лише хотіла зникнути. Навіть не уявляла, що поліція вирішить, наче це зробив він.
Я театрально поглядаю на сцену, де чахлі дідки співають про любов. Неподалік нашого столика мужчина з ідеально прямою спиною і підрізаними вусами жбурляє свій стаканчик у сміття біля нас, та промазує і вціляє «у штангу» (цього терміну я навчилася у Ніка). Хочеться знайти краще місце. А тепер той чоловік дивиться на мене й нахиляє голову набік у перебільшеному збентеженні. Якби він був у мультику, то почухав би голову з гумовим звуком шкряб-шкряб! Чомусь я думаю: «Він схожий на копа». Розвертаюся до нього спиною.
— Нехай Нік тебе зараз хвилює менше за все,— запевнив Дезі.— Вилий усе своє хвилювання на мене — і я все залагоджу.
Він простягає руку знайомим жестом. Він — доглядач мого хвилювання; це ритуальна гра нашого підліткового періоду. Я начебто кладу щось йому на долоню, а Дезі стискає це в кулаці, й мені справді стає краще.
— Ні, цього я залагоджувати не збираюся. Дуже сподіваюся, що Нік помре за те, що робив з тобою,— мовив він.— У здоровому суспільстві так і сталося б.