— Спочатку ви,— мовив Таннер.— Розповідайте, що маєте.
— Звісно,— сказала Боні.— Гаразд.
Вона без жодних прелюдій увімкнула записувальний пристрій.
— Ніку, ви стверджуєте, що ніколи не купували і не торкалися речей у повітці на ділянці вашої сестри.
— Саме так,— замість мене відповів Таннер.
— Ніку, ми знайшли відбитки ваших пальців майже на всіх речах у повітці.
— Це брехня! Я там нічого не торкався! Окрім як подарунка на річницю, і його там залишила Емі.
Таннер торкнувся моєї руки: мовляв, стули в біса свого рота.
— Ніку, ваші пальчики на порно, на ключках для гольфу, на коробках з годинниками і навіть на телевізорі.
І тут я зрозумів, як Емі тішилася, влаштовуючи це: мій глибокий приємний сон (який я так пропагував, вірячи, що як Емі трохи розслабиться, то теж вилікується від безсоння) обернувся проти мене. Я легко це уявив: Емі стоїть навколішках, я похропую, і моє дихання гріє їй щоки, а вона прикладає кінчики моїх пальців тут чи там, і це триває багато місяців. Вона могла навіть підсипати мені якусь наркоту. Пригадую, як вона подивилася на мене одного ранку, коли я прокинувся з гумовим від сну обличчям, і сказала: «Ти спиш як убитий. Чи як під кайфом».
— To ви хочете пояснити ці відбитки пальців? — запропонував Гілпін.
— Розкажіть нам решту,— наполягав Таннер.
Бонні поклала на столі між нами по-біблійному товстий зошит у шкіряній палітурці. Краї були обвуглені.
— Впізнаєте це?
Я, знизавши плечима, похитав головою.
— Це щоденник вашої дружини.
— Е-е-е... ні. Емі не вела щоденника.
— Взагалі-то, Ніку, вела. Десь сім років поспіль,— розповіла Боні.
— Гаразд.
Ось-ось станеться щось жахливе. Моя дружина знову застосувала свій інтелект.
Емі Елліот-Данн
Минуло десять днів
Ми веземо моє авто через увесь штат до сусіднього Іллінойсу, обравши особливо відразливий район якогось понурого річкового міста, і цілу годину все витираємо, а потім залишаємо машину з ключами у замку запалювання. Замикаємо коло суперечливостей: колишні господарі з Арканзасу були підозрілі; Емі з Озарку однозначно особа туманна, а тепер автівкою може трохи потішитися якийсь жебрак з Іллінойсу.
Потім ми повертаємося назад у Міссурі звивистими пагорбами, й нарешті між деревами зблискує озеро Ганнафан. Оскільки Дезі має родичів у Сент-Луїсі, то йому приємно думати, що ця територія давня, освоєна разом зі Східним Узбережжям, але він помиляється. Озеро Ганнафан отримало свою назву не завдяки державотворцю дев'ятнадцятого сторіччя чи героя Громадянської війни. Це приватне озеро, викопане у 2002 році нафтовиком на ім'я Майк Ганнафан, який ночами утилізував токсичні відходи. Розбурхана громада мізкує над новою назвою для озера. Я певна, що під час обговорення виринало і прізвище Коллінгз.
Незважаючи на добре сплановану поїздку на озеро (де можуть веслувати лише обрані, але жодних моторних човнів) і величезний елегантний будинок Дезі (швейцарське шато, але американського масштабу), я залишилася нескореною. В цьому й полягала одвічна проблема Дезі. Не важливо, чи з Міссурі ти, чи з будь-якого іншого місця, але не намагайся вдавати, що озеро Коллігз — це озеро Комо.
Він спирається на свій «ягуар» і спрямовує погляд на будинок, тож і я мушу зупинитися й помилуватися.
— Ми скопіювали його з одного чарівного невеличкого шале на Брієнцькому озері, де якось зупинялися з матусею,— розповідає Дезі.— Бракує тільки гірського хребта.
«Справді варто додати»,— думаю я і, беручи його за руку, кажу:
— Покажи мені інтер'єр. Усередині, мабуть, неймовірно.
Він проводить для мене дармову екскурсію і сам сміється зі слова «дармова». Окрема кухня уся з граніту й хрому, вітальня (з окремим каміном для нього і неї) перетікає у веранду (яку селюки з Середнього Заходу називають палубою) з краєвидом на ліс і озеро. У підвалі розташувалася кімната розваг зі столом для більярду, мішенню для дротиків, стереоколонками, домашнім баром і власною верандою (яку селюки з Середнього Заходу називають ще однією палубою). Біля гральної кімнати — сауна, а біля неї — винний погріб. Нагорі є п'ять спалень, другу найбільшу Дезі виділяє мені.
— Я наказав її перефарбувати,— хизується він.— Пам'ятаю, що ти полюбляєш колір припорошеної троянди.
Мені давно вже не до вподоби припорошена троянда; це було ще у старших класах.
— Ти такий милий, Дезі, спасибі,— якомога щиросердніше вичавлюю я. Мені завжди було важко дякувати. Часто я взагалі про це забуваю. Люди роблять те, що мусять, а потім очікують від тебе вдячності. Вони як торгівці морозивом, які виставляють чашки для отримання чайових.
Але Дезі сприймає подяку, наче кіт ласку: його спина практично вигинається від задоволення. Гарна реакція.
Я розкладаю свої речі у новій кімнаті, намагаючись дати йому знати, що хочу усамітнитися. Маю подивитися, як люди реагують на зізнання Енді й чи арештували вже Ніка, але, здається, мені ще довго доведеться дякувати. Дезі подбав про те, щоб я була йому довіку винна. Він усміхається, немов підготував мені особливий сюрприз, і, хапаючи мене за руку («Хочу показати тобі ще щось»), тягне вниз («Дуже сподіваюся, що тобі сподобається») і заводить у коридор біля кухні («Я добряче потрудився, але воно того варте»).
— Дуже сподіваюся, що тобі сподобається,— знову каже він і відчиняє двері.
Це скляна кімната: оранжерея. Всередині ростуть тюльпани, сотні тюльпанів усіх можливих кольорів. Тюльпани квітнуть посеред липня, і все це у будинку біля озера Дезі. У своїй дуже особливій кімнаті для дуже особливої дівчини.
— Знаю, що тюльпани — це твої улюблені квіти, але їх сезон такий короткий,— каже Дезі.— Тож я влаштував усе це для тебе. Вони цвістимуть цілий рік.
Він обіймає мене за талію і підводить ближче до квітів, щоб краще було милуватися.
— Тюльпани щодня,— вичавлюю я і намагаюся просльозитися. Тюльпани були моїми улюбленими квітами у школі, їх любили всі — така собі гербера пізніх вісімдесятих. Тепер я люблю орхідеї, а вони фактично протилежні тюльпанам.
— Чи додумався б Нік до такого подарунка для тебе? — дихає мені у вухо Дезі, а тим часом тюльпани гойдаються під краплями, що падають з автоматичного розпилювача води вгорі.
— Нік навіть ні разу не пригадав, що я любила тюльпани,— відповідаю я. Це правдива відповідь.
Це дуже, дуже милий жест. Моя власна оранжерея, наче у казці. Але я, навпаки, починаю нервувати: я подзвонила Дезі лише добу тому, а ці тюльпани посадили не зараз, і спальня не пахне свіжою фарбою. Це наштовхує на роздуми: піднесення у його минулорічних листах, їхній романтичний тон... скільки часу він хотів привезти мене сюди? І як довго, на його думку, я залишатимуся тут? Досить довго, щоб насолоджуватися цвітінням тюльпанів цілий рік.
— Господи, Дезі,— реагую я.— Це наче казка.
— Твоя казка,— запевняє він.— Хочу, щоб ти побачила, яким може бути життя.
У казках завжди присутнє золото, тож я чекаю, поки він вручить мені пачку грошей, тоненьку кредитку абощо. Наш тур знову проходить по всьому будинку, щоб я могла поохати й поахати на деталі, яких не помітила минулого разу, а потім ми повертаємося до спальні. Цієї атласно-шовкової, рожево-плюшевої дівчачої кімнати, наповненої зефіром і цукровою ватою.
— Дезі, а можеш дати мені трішки грошей? — нервово белькочу я.
Він реально вдає подив.
— Ну, тобі ж більше не потрібні гроші, правда ж? — каже він.— Більше не треба сплачувати ренту; в будинку завжди буде повно харчів. Я можу привозити тобі новий одяг. Хоча й у речах з риболовецької крамниці ти супер.
— Просто трішки готівки дозволить мені почуватися комфортніше. Ну, про всяк випадок. Якщо раптом доведеться швидко звідси поїхати.
Він відкриває гаманець і дістає дві двадцятки. Ніжно затискає мені у долоню.
— Тримай,— поблажливо каже Дезі.
Я переживаю, чи не зробила величезної помилки.