Нік Данн
Минуло десять днів
Даремно я почувався так самовпевнено. Хай що в біса в тому щоденнику, він мене знищить. Вже бачу обкладинку детективу, заснованого на справжніх подіях, на якій — наше чорно-біле фото з дня весілля на кривавому тлі й підпис: «Включає додаткові матеріали, серед яких шістнадцять сторінок ще не опублікованих світлин і справжні виписки зі щоденника Емі Данн — голос із могили». Часом, знаходячи такі книжечки у нас вдома, я думав, що це миле дивацтво Емі — таке собі соромітне задоволення. Гадав, може, вона так розслабляється, дозволяючи собі трохи легкого пляжного читання.
Ні. Вона просто вивчала методи.
Гілпін обернув стілець спинкою вперед, осідлав його й нахилився до мене, схрестивши руки, як кіношний коп. Була майже північ; здавалося, наче ще пізніше.
— Розкажіть нам про хворобу вашої дружини протягом цих останніх місяців,— почав він.
— Хворобу? Емі ніколи не хворіла. Максимум — застуда раз на рік.
Боні взяла щоденник і розгорнула позначену сторінку.
— Минулого місяця ви зробили напої для себе й для Емі, ви сиділи на веранді. Вона пише, що напої були надзвичайно солодкі й описує щось на кшталт алергічної реакції: «Моє серце виривалося з грудей, язик набряк і прилип до піднебіння. Ноги підкошувалися, доки Нік вів мене нагору».
Вона пальцем позначила місце, з якого читала у щоденнику, й підвела очі, щоб переконатися, чи уважно я слухаю.
— А ось вона прокинулася наступного ранку: «Голова болить, у шлунок наче налили олії, але що дивніше — нігті в мене блакитні, а поглянувши у дзеркало, я побачила цей самий колір на губах. Аж два дні я не могла пісяти. Почувалася страшенно слабкою».
— Ніку, це почерк вашої дружини?
Боні нахилила зошит до мене: там було темне чорнило й почерк Емі — зазубрений, немов кардіограма.
— Так, думаю, так.
— Наш експерт з вами згоден.
Боні промовила це з якоюсь гордістю, і я усвідомив: детективи вперше залучили зовнішнього експерта. Це вимагало співпраці з професіоналами в екзотичних сферах, як, наприклад, почеркознавчі.
— А знаєте, що ще ми дізналися, Ніку, коли показали цей запис медексперту?
— Отруєння,— випалив я. Таннер насупив на мене брови: мовляв, не сіпайся.
Боні на мить затнулася — не очікувала, що я можу повідомити таку інформацію.
— Так, Ніку, дякую: отруєння антифризом,— сказала вона.— Як у посібнику. Їй пощастило, що вона вижила.
— Яке там вижила — цього ніколи не було,— мовив я.— Ви ж самі сказали, що тут усе, як у посібнику. Це вигадка, основана на інформації з інтернету.
Боні поморщилася, але не купилася.
— Щоденник виставляє вас у дуже негативному світлі, Ніку,— погладжуючи свою косу, провадила вона,— Насильство: ви постійно її штурхали. Стрес: ви досить швидко починали злитися. Ваші сексуальні стосунки більше нагадували зґвалтування. Наприкінці вона почала вас по-справжньому боятися. Це навіть читати боляче. Той пістолет, який нас цікавив... вона пише, що хотіла придбати його, боячись вас. Ось її останній запис: «Цей чоловік може мене вбити. Цей чоловік може мене вбити»,— це її власні слова.
У мене пересохло у горлі. Почало нудити. Ожив страх, але здебільшого лють. Бісова сука, бісова сука, лярва, лярва, лярва.
— Який кмітливий і вигідний запис для фіналу,— не втримавсь я. Таннер притримав мене рукою, щоб утихомирити.
— У вас такий вигляд, наче ви знову хочете її вбити — просто зараз,— зауважила Боні.
— Ніку, ви нам лише брехали,— нагадав Гілпін.— Кажете, що були того ранку на пляжі. Усі, з ким ми спілкувалися, стверджують, що ви ненавидите пляж. Кажете, що гадки не маєте про всі ці покупки зі спустошених кредиток. А тепер ми знайшли повітку, набиту цими самими речами, і ваші відбитки там повсюди. Ми дізналися про дружину, яка пережила отруєння антифризом за кілька тижнів до зникнення. Ну ж бо.
Він зробив ефектну паузу.
— Ще щось корисне є? — запитав Таннер.
— Ми можемо довести вашу поїздку до Ганнібала, де за кілька днів після цього знайшли сумку Емі,— сказала Боні.— Ми маємо сусідку, яка чула вашу сварку напередодні зникнення. Небажана для вас вагітність. Бар, відчинений на позичені у дружини гроші, які повернуться до неї у разі розлучення. Ну і, звісно, звісно ж: таємна дівчина упродовж року.
— Ніку, ми зможемо допомогти вам лише зараз,— мовив Гілпін.— Після арешту вже не вийде.
— Де ви знайшли щоденник? У будинку Нікового батька? — поцікавився Таннер.
— Так,— підтвердила Боні.
Таннер кивнув мені: мовляв, ось що там було і що ми не знайшли.
— Дозвольте вгадати: анонімний дзвінок.
Жоден з них нічого не сказав.
— А можна запитати, де саме в будинку ви його знайшли? — запитав я.
— У печі. Знаю, що ви думали, наче зошит згорів. Папір почав горіти, але вогонь був занадто слабкий і тому згас. Згоріли лише зовнішні краї,— повідомив Гілпін.
Піч — ще один жарт Емі, зрозумілий лише нам з нею! Вона завжди дивувалася, наскільки я не розуміюся на цілком чоловічих речах. Під час наших пошуків я глянув на стару батькову піч з усіма тими трубками, дротами і краниками — й позадкував звідтіля, налякавшись.
— Це не була випадковість. Ви мали його знайти,— сказав я.
Боні посміхнулася лівим краєчком вуст. Вона відкинулася назад і чекала, розслаблена, наче зірка з реклами чаю з льодом. Я злісно кивнув Таннеру: мовляв, починай.
— Емі Елліот-Данн — жива, і вона підставляє Ніка,— сказав він. Я сплів пальці й випростався, намагаючись здаватися переконливим. Боні витріщалася на мене. Мені бракувало люльки й окулярів, які можна було швидко й ефектно зняти, а ще купи енциклопедій під рукою. Аж у голові паморочилося. Не смійся.
— Повторіть це ще раз,— нахмурилася Боні.
— Емі жива і здорова, й вона підставляє Ніка,— повторив мій довірений.
Детективи перезирнулися, нахилившись над столом: «Можеш таке уявити?»
— Навіщо їй таке робити? — потираючи очі, запитав Гілпін.
— Бо вона його ненавидить. Це очевидно. Він був гівняним чоловіком.
Боні опустила очі, видихнувши повітря через рот.
— У цьому я точно з вами згодна.
— Ой, та на Бога,— водночас мовив Гілпін.
— То вона божевільна, Ніку? — нахилилася ближче Боні.— Бо те, кажете, просто божевілля якесь. Чуєте мене? Щоб усе це організувати, потрібно місяців шість, а може, й рік. Вона мала ненавидіти вас, бажати заподіяти вам шкоду — величезну, серйозну, жахливу шкоду, та ще й цілий рік. Ви хоч уявляєте, як важко підтримувати у собі таку лють і так довго?
«Вона могла. Емі на таке здатна».
— А чому просто не подати на розлучення? — гаркнула Боні.
— Це б не задовольнило її... жагу справедливості,— відповів я. Таннер знову на мене зиркнув.
— Господи Ісусе, Ніку, вас це не виснажує? — поцікавився Гілпін.— Ми маємо записані слова вашої дружини: «Думаю, він може мене вбити».
Хтось, мабуть, порадив їм використовувати ім'я підозрюваного якнайчастіше. Це може його розслабити. Той самий трюк, що й у торгівлі.
— Ніку, ви нещодавно навідувалися до батькового будинку? — запитала Боні.— Може, п'ятого липня?
Дідько. То от чому Емі змінила код сигналізації. Я боровся з новою хвилею відрази до самого себе, бо власна дружина переграла мене двічі. Вона не лише схилила мене до думки, що й досі кохає, але й насправді змусила підставитися. Погана, погана дівчинка. Я мало не розреготався. Господи Боже, я її ненавидів, але важко не віддати цій суці належне.
Тут до справи взявся Таннер.
— Емі використала свої підказки, щоб примусити мого клієнта їздити у різноманітні місця, де вона залишила докази: у Ганнібал, у будинок його батька. Таким чином він саме себе обвинуватив. Ми маємо ці підказки при собі. Як жест доброї волі.