Тепер усе здавалося в'язницею: двері зачиняються і відчиняються, відчиняються і зачиняються, а я ніколи не почуваюся у безпеці.
Решта дня минула в мріях про способи вбивства Емі. Я міг думати лише про це: вигадати спосіб покінчити з нею. Наприклад, розтрощити кмітливу голівку Емі. Все-таки потрібно віддати їй належне: може, ці кілька років я дрімав, але зараз однозначно прокинувсь. Я знову мав купу енергії, як було на початку нашого шлюбу.
Хотілося чимось займатися, щось робити, але нічого не можна було вдіяти. До ночі всі телевізійники вже роз'їхалися, та я все одно не міг ризикувати й виходити з будинку. А так хотілося вийти на прогулянку! Я вирішив походити будинком. Нерви були на межі.
Енді мене розтоптала, Мерібет стала ворогом, Го втратила критичний відсоток довіри до мене. Боні мене підловила. Емі мене знищила. Я налив собі випити. Трохи хильнув, міцно стиснув склянку і жбурнув її в стіну, дивлячись, як скло вибухає феєрверком, слухаючи гучний брязкіт, нюхаючи випари бурбону. Лють ожила у всіх п'ятьох чуттях: «От кляті суки».
Усе своє життя я намагався бути добрим хлопцем, який любить і поважає жінок, хлопцем без заскоків. І ось тобі маєш — думаю огидні речі про власну сестру, про тещу, про коханку. Я уявляв, як трощу череп своєї дружини.
У двері постукали — гучне люте бах-бах-бах, що аж розколотило мій переповнений кошмарами мозок.
Я розчахнув двері, на лють відповідаючи люттю.
Це був батько, який стояв на порозі, наче жахливий привид, викликаний моєю ненавистю. Він важко дихав і обливався потом. Рукави на його сорочці були розірвані, а волосся скуйовджене, але очі, як зазвичай, зберігали свою темну настороженість, від чого він здавався лихим, але нормальним.
— Вона тут? — гаркнув він.
— Хто, тату, кого ти шукаєш?
— Ти знаєш хто.
Він проштовхнувся повз мене й помарширував у вітальню, залишаючи по собі болото на підлозі, бурмочучи «сука-сука-сука». Від нього віяло м'ятою. Справжньою м'ятою, не есенцією, і я побачив зелені плями на його штанах, наче він лазив у чиємусь саду.
— Мала сучка, мала сучка, мала сучка,— все не вгавав він. Через їдальню пройшов на кухню, а дорогою вмикав усе світло. По стіні пробіг тарган.
Я йшов за батьком, намагаючись його заспокоїти.
— Тату, тату, присядь. Тату, хочеш склянку води? Тату...
Він потупотів нагору, залишаючи по собі кавалки багна.
Мої руки стислися в кулаки. Ну звісно, цей виродок з'явиться тут і зіпсує все тільки ще гірше.
— Тату! А бодай його, тату! Тут немає нікого, крім мене. Тут лише я.
Він оглянув гостьову кімнату, а потім повернувся назад у вітальню, ігноруючи мене.
— Тату!
Я не хотів його торкатися. Я боявся його бити. Я боявся, що заплачу.
Коли він спробував піднятися до спальні, я перегородив дорогу. Я поставив одну руку на стіну, а другу поклав на перила — людська барикада.
— Тату, глянь на мене!
— Перекажи цій малій огидній суці,— розлючено виплюнув він,— що це не кінець. Вона не краща за мене, перекажи їй. Вона не настільки й добра. Вона не може отримати право голосу. Ця огидна сука має навчитися...
Присягаюся, що на мить у мене аж побіліло перед очима,— це була мить цілковитої чіткості. Я взагалі-то не такий: не ненавиджу і не боюся усіх жінок. Я — жінконенависник тільки щодо однієї жінки. А якщо зневажаю лише Емі, то зосереджую всю свою лють, і гнів, і отруту на єдиній жінці, яка на це заслуговує, тож це не перетворює мене на батька. Це — ознака здорового глузду.
— Мала сучка, мала сучка, мала сучка.
Я ще ніколи не відчував такої ненависті до батька, а все через те, що мені самому хотілося кричати ці слова.
— Клята сука, клята сука.
Я міцно схопив його за руку і запхав у авто, грюкнув дверцятами. Він повторював своє заклинання аж до «Комфорт-Гіллу». Я під'їхав до в'їзду для швидкої допомоги, а там вийшов з машини, рвонув дверцята з боку пасажира, виволік батька за руку і завів його лише за поріг.
Потім я розвернувся й попрямував додому.
Клята сука, клята сука.
Але я міг лише благати. Моя клята дружинонька залишила мене ні з чим: я можу лише благати її повернутися додому. На папері, онлайн, на телебаченні, будь-де. Я можу лише сподіватися, що дружина побачить мою добру поведінку й почує жадане: «Капітуляція, цілковита. Ти маєш рацію, а я помиляюся — завжди. Повертайся до мене (ти, бісова хвойда). Повертайся додому, щоб я міг тебе вбити».
Емі Елліот-Данн
Минуло двадцять шість днів
Знову приперся Дезі. Тепер він з'являється майже щодня, манірно совається будинком, потім стає у кухні, і призахідне сонце освітлює його профіль, щоб я милувалася. Відтак веде мене за руку в оранжерею з тюльпанами, щоб я могла знову йому подякувати. Нагадує про всю ту безпеку й любов, якою тепер мене оточує.
Він каже, що я в безпеці й оточена любов'ю, при цьому не дозволяючи мені виходити, що якраз і не дає мені почуватися в безпеці й оточеною любов'ю. Він не залишив мені ключів від авта. Не маю я і ключів від будинку і коду від воріт. Я насправді перетворилася на в'язня. Ворота п'ятнадцять футів заввишки, і в будинку немає жодної драбини (я перевіряла). Ну, мабуть, можна підволокти до стіни якісь меблі та скласти їх на купу, вилізти отак нагору, зістрибнути з того боку і пошкутильгати чи поповзти геть, але не в цьому суть. А суть у тому, що я — його люба гостя, а гості можуть йти, коли заманеться. Я вже намагалася поговорити про це кілька днів тому.
— А якщо мені потрібно буде поїхати? Негайно?
— Може, мені варто оселитися тут,— натомість задумливо каже він.— Тоді я зможу бути тут повсякчас і оберігатиму тебе. Ми могли б жити разом.
— А якщо твоя мати почне щось підозрювати, з'явиться тут і дізнається про мене? Це буде жахливо.
Його матір. Я — труп, якщо його матінка сюди приїде, бо вона одразу ж про це заявить. Вона просто терпіти мене не може, і все через один випадок у старших класах. Минуло так багато часу, а вона й досі лютує. Я роздерла власне обличчя та сказала Дезі, що вона на мене напала (вона з її власницьким інстинктом була така ревнива, що це цілком могло відбутися). Вони не розмовляли цілий місяць. Але, ясно, потім помирилися.
— Джеклін не знає коду,— пояснює він.— Це мій будинок біля озера,— каже він і робить паузу, вдаючи, що міркує.— Мені справді варто сюди переїхати. Для твоєї психіки погано бути на самоті так багато часу.
Але ж я не на самоті — ну, не зовсім. У нас за ці два тижні вималювалася своєрідна рутина. Це режим, нав'язаний Дезі — моїм доглянутим тюремником, моїм зіпсованим кавалером. Дезі з'являється якраз перед обідом, завжди пахне делікатесним ланчем, який він з'їв разом із Джеклін у якомусь першокласному ресторані. В такому ресторані, куди б могли піти ми з ним, якби оселилися у Греції. (Це ще одне постійне нагадування: ми можемо поїхати у Грецію. Він чомусь вірить, що мене в житті не впізнають у якомусь невеличкому риболовецькому грецькому селі, куди він безліч разів їздив улітку. Дезі уявляє, як ми там п'ємо вино, ліниво кохаємося під час заходу сонця, набиваємо шлунки восьминогами). Заходячи, він відгонить тим обідом. Мабуть, втирає гусячу печінку за вухами (його мати теж завжди пахла якимсь трохи вагінальним ароматом,— їжа і секс, запах Коллінгзів, не така вже й погана стратегія).
Він заходить, і в мене аж слинки течуть. Цей запах! Дезі приносить щось смачненьке, але не таке смачне, як було у нього на обід: Дезі трохи морить мене голодом, бо завжди надавав перевагу худорлявим жінкам. Тож приносить гарненький карамболь, гостренькі артишоки і твердого краба — усе, що вимагає тривалого приготування, але в результаті не надто насичує. Я майже досягла своєї нормальної ваги, та ще й волосся відростає. Я користуюся пов'язкою на голову, яку він мені приніс, а ще знову стала білявкою завдяки фарбі, яку теж подарував мій тюремник. «Люба, гадаю, ти почуватимешся краще, якщо повернешся до свого попереднього вигляду»,— переконує він. Ну звісно, це все заради мого самопочуття, а не тому, що Дезі хоче, щоб я вигляд мала, як раніше. Емі з 1987 року.