— Що? — ледь чутно шепоче вона.
— ПІНА! — проголошую я урочисто. — Всередині тебе все оживає, все починає дихати! Мільярди колючих, лоскітливих бульбашок! Ти ніби величезний келих шампанського, який наповнюють зсередини! Все тіло здригається, ти вже не людина — ти хмара! Мильна хмара! Весь біль, весь бруд, вся туга, вся злість на русню, — все це перетворюється на запашну піну і виходить з тебе! Ти очищуєшся до стану... до стану новонародженої дитини! До скрипу! Це, блядь, анальний екзорцизм!
Я замовкаю, в захваті від власної поетичної брехні. Я не актриса, я, курва, пророк!
— Після того, як воно повністю розчинилося, — додаю я тихо, — всередині залишилась тільки дзвінка, сліпуча, стерильна чистота. Скрипуча нірвана. Я тиждень ходила, і з мене пахло альпійською свіжістю. Здавалося, я можу лікувати людей одним дотиком своєї... емм... п'ятої точки.
Тиша. Ми знову йдемо. Я навіть забула, що ми йдемо.
— Скрипуча нірвана... — заворожено повторює Аріандра.
А я з жахом думаю: що далі? Які ще перли були в тій її єбучій переписці? Монтажна піна? Їжак? Холодець? Від однієї думки про господарське мило мій портал, ще недавно гордий і широкий, починає панічно свербіти і стискатись до розміру копійчаної монети. Здається, на сьогодні експериментів досить. Навіть для такої видатної дослідниці, як я.
Ми знову занурились у цю безмовну ходу крізь чорноту. Мені здається, я починаю бачити в темряві. Не предмети, ні. Я бачу саму темряву, її відтінки, її глибину. Я бачу, як тиша лягає на неї шарами, наче пил на старі меблі. І весь цей всесвіт тримається лише на одній тоненькій ниточці – на дотику наших рук.
Я вже майже змирилася, що цей шлях не має кінця, що ми тепер назавжди будемо отак блукати, поки не перетворимось на місцевий фольклор — дві дівчини, які шукали вино, а знайшли нескінченність. Але Аріандра знову заговорила. І її голос був сповнений такого щирого, майже дитячого жалю, що у мене серце йокнуло.
— Шкода... — зітхнула вона так, наче щойно дізналась, що Санта Клауса не існує. — Шкода, що в мене немає такого мила.
Я трохи розгубилась. Що, блядь, шкода? Що вона не може влаштувати мені хімічний опік прямої кишки? Це комплімент? Чи докір?
— У мене все таке... ну... дороге, — продовжила вона винуватим тоном. — Французьке, з ароматом лаванди, з олійкою ши, якесь ще з частинками перламутру. Воно ж не дасть такого ефекту очищення, правда? Воно ж надто... ніжне. Для справжнього катарсису потрібен хардкор, так? Потрібне господарське.
"ХАРДКОР, БЛЯДЬ!!!!!" — мій мозок почав битися об стінки черепа, як навіжений метелик. "ДІВЧИНКО, ХАРДКОР — ЦЕ КОЛИ В ТЕБЕ ПОСЕРЕД МІСТА ЛЕТЯТЬ РАКЕТИ, А НЕ КОЛИ ТИ ПХАЄШ СОБІ В СРАКУ ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО ЗАРАДИ ДУХОВНОГО ПРОСВІТЛЕННЯ!!!!!"
Але я ж тепер гуру. Ментор. Анальна наставниця.
— На жаль, так, кицько, — з мудрою скорботою в голосі погоджуюся я. — Тільки біль. Тільки хардкор. Тільки запах дешевої хімії розкриває твою третю... еммм... третю анальну чакру. Вся ця лаванда і олійки – це для профанів.
Вона глибоко зітхнула, і я відчула, як її рука на мить здригнулася від якихось внутрішніх переживань. А потім її голос знову потеплішав, сповнився надією та... хтивістю.
— Але... якби ми зараз... знайшли ванну кімнату...
СЕРЦЕ, СУКА, ПРОПУСТИЛО УДАР.
"...Я б тобі ввела... оце моє. Перламутрове."
НАСТУПНИЙ УДАР.
"І подивилася б... чи будуть іскри. Ти ж розумієш, про що я. Перламутр і... ти."
Пауза. Зависла в повітрі, як запах каналізації після сильного дощу. Вона чекає моєї реакції. Вона чекає захвату. Ентузіазму. Очікування дива. Вона чекає, що я зараз закричу "ТАК! ДАВАЙ ШВИДШЕ ЗНАЙДЕМО ТУ ГРЬОБАНУ ВАННУ КІМНАТУ! Я ХОЧУ, ЩОБ МОЯ СРАКА СЯЯЛА, ЯК ДИСКО-КУЛЯ!!!".
І що я, бляха, роблю? Я починаю енергійно кивати, як китайський болванчик на панелі автомобіля, хоча вона цього й не бачить. Потім я роблю радісний, майже дівочий, писк. Виходить щось середнє між криком чайки і звуком повітряної кульки, яку проткнули.
— О!!! Так!!! Боже, це... це було б так... витончено!!! Уяви, кицько! Після грубої, чесної цегли... після палючої, всепрощаючої курки-гриль... ніжний, мерехтливий перламутр... це як десерт!!! Це як... як вірші Ліни Костенко після романів Стівена Кінга!!! Я... я в захваті від цієї ідеї! Давай! Давай шукати ванну!!!!
І я з таким ентузіазмом тягну її вперед, в цю чорну, сука, безодню, ніби я й справді вірю, що за наступним поворотом на нас чекає сяюча, білосніжна ванна, наповнена піною з ароматом лаванди. І перламутрове мило, яке чекає, щоб увійти в мене і влаштувати там, блядь, феєрверк. І, дивлячись на те, що відбувається навколо, я вже ніхуя не здивуюсь, якщо воно й справді засяє.