Моя уява, розігріта попередніми вправами, миттєво намалювала картину. Ось ми вдвох блукаємо по руїнах цивілізації. Навколо — пусті, мовчазні міста. Іржаві остови машин. І тільки ми, Роксолана-Марічка і Аріандра — останні представниці людства. Нові, блядь, Єва і Єва. І тепер на наших плечах... точніше, в моїй сраці... лежить відповідальність за відродження цивілізації! Але як, курва, як?! Навіть якщо я навчусь пхати в себе не тільки мило, а й заморожену сперму з покинутих банків репродуктології, це ніхуя не спрацює! Ми ж обидві дівчатка у смаках яких немає вагін!!!!
"ТАК, РОКСОЛАНО, ЗБЕРІСЬ, СУКА! НЕ ЧАС ДЛЯ ПАНІКИ!"
Але інша частина мого мозку, та, що відповідала за сарказм і чорний гумор, раптом підкинула мені просто геніальну думку.
Якщо ми останні люди на Землі... то всі ті анімешники з лисячими хвостами — мертві! Мертвий мій начальник, який штрафував мене за запізнення! Мертвий консьєрж-індик! Всі мертві!!! На світі немає більше надокучливих клієнтів, кредитів, податків і черг у супермаркетах! Є тільки я, Аріандра, і безмежний світ, повний речей, які тепер належать нам!
Я відчула, як на моєму обличчі розповзається найширша і найбожевільніша посмішка.
— Знаєш, Аріандро, — промовила я глибоким, урочистим, майже пророчим голосом. — Можливо... можливо, це не кінець. Можливо, це... ПОЧАТОК. Початок нашого світу. Чистого. Нового. Тільки для нас.
— Початок? — злякано перепитала вона.
— Так! — я піднесла вказівний палець догори, ніби вказуючи на невидимі зорі. — Ми заснуємо нову цивілізацію! Цивілізацію, побудовану на принципах розширення свідомості! На анальному пізнанні Всесвіту! Ми будемо головними жрицями цього культу!
Мовчання. А потім я відчула, як вона, услід за мною, посміхається. Посміхається щасливо, як дитина, якій пообіцяли найбільшу іграшку в світі.
— Жриці... — заворожено прошепотіла вона. — Нам потрібен буде... храм.
— Храм ми побудуємо з цегли! — заявила я. — Силікатної, білої! А освячувати його будемо господарським милом! І перше, що ми зробимо, як тільки знайдемо вихід з цього коридору – ми знайдемо найкращу клізму в світі! І промиємо цей світ до блиску! Наш світ, Аріандро! Наш!!!
Ми стояли в обіймах темряви, дві божевільні жриці неіснуючого культу, і будували плани на майбутнє в світі, який, можливо, перестав існувати. І це було так охуєнно, що я майже забула, як мені хочеться срати. Просто від страху.
Цей ентузіазм "останніх жриць на руїнах світу" якось швидко вивітрився, як дешеве пиво з відкритої пляшки. Бо ми, блядь, все ще стояли в тій самій сраці. Неважливо, кінець це світу чи його початок — коридор не зникав, стіни не з'являлися, а холодильник з вином і не думав матеріалізовуватися з темряви. Навіть найамбітніші плани з будівництва анальної цивілізації розбиваються об тупий факт: ми тупо заблукали.
Я вчергове почала водити ногою по підлозі, сподіваючись натрапити на кінчик тієї клятої нитки. Але її не було. Я намацала тільки холодну, гладеньку порожнечу.
І саме тоді в мою голову, звиклу вже генерувати найбільш божевільні теорії, прийшла нова. Ще божевільніша.
— Аріандро... — починаю я, і мій голос звучить як у змовника. — А що... якщо це не кінець світу?
— Не кінець? — в її голосі розчарування. Їй, здається, вже сподобалась ідея стати верховною жрицею.
— Ні. І не початок. Що... якщо це ІНШИЙ світ?
Пауза. Я даю їй час переварити.
— Інший? — перепитує вона обережно, наче боїться злякати цю думку.
— Так! Ти ж казала, та руснява ракета могла щось активувати! А що, як вона активувала не кінець, а... перехід?!!?! Що, як вона пробила дірку між всесвітами?! І ми, в момент вибуху і зникнення світла, просто... провалилися сюди!
Я чую її різкий, короткий вдих. Ідея, схоже, припала до душі.
— Як... як Аліса в кролячу нору! — вигукує вона, і я відчуваю, як вона аж підстрибнула від захоплення.
— Точнісінько! Тільки наша кроляча нора, сука, трохи затягнулась і виглядає як нескінченний коридор! І ми зараз не в нашій квартирі в нашому місті, а в якомусь, бляха-муха, паралельному вимірі! Тут, можливо, зовсім інші закони фізики!
Теорія була настільки ж абсурдною, наскільки і прекрасною. Вона пояснювала все! І нескінченний коридор! І зникнення звуків! І навіть той факт, що нитка, блядь, просто зникла! Можливо, в цьому всесвіті нитки існують лише десять хвилин, а потім розчиняються в повітрі! Або їх з'їдають невидимі міжпросторові хробаки!