— Тоді... тоді це означає... — починає вона тремтячим від захвату голосом.
— Це означає, що тут все може бути іншим! — підхоплюю я, входячи в раж. — Можливо, тут люди не ходять, а літають! Або спілкуються за допомогою телепатії! Може, тут їжа не потрібна, а всі живляться космічною енергією через... через вуха!
— А анальні портали... тут працюють? — з найважливішим питанням у світі звертається вона.
— Тут... тут, мабуть, ціле тіло — це один суцільний анальний портал! — урочисто заявляю я. — Нам не треба шукати конкретний вхід! Ми можемо вводити цеглу... куди завгодно! В лікоть, наприклад! Або в п'ятку! Уявляєш, які перспективи відкриваються для наших досліджень?!!?!!
Ми стоїмо, знову охоплені божевільним ентузіазмом першовідкривачів. Дві сучасні Колумбіни, що відкрили не Америку, а, бляха-муха, якийсь дивний коридорний світ без законів і логіки. Доказів нашої теорії не було. Жодного. Нуль. Тільки її сліпота, моя фантазія і нескінченна темрява навколо. Але це були найкращі докази у світі.
— Ми повинні дослідити цей світ! — каже вона рішуче. — Треба йти вперед. І бути готовими до всього.
— Так, — підтверджую я, відчуваючи новий прилив сил. — Нас ніщо не зупинить. Навіть якщо з-за повороту зараз вийде фіолетовий слон на роликах і запропонує нам зіграти в шахи холодцем. Ми скажемо: "Так, блядь! А потім ти засунеш нам його в вуха!"
І ми пішли. Не шукати ванну чи холодильник. А просто йти. Вперед. В глибини нового, дивного, абсолютно бездоказового, але такого багатообіцяючого всесвіту. Бо коли ти не бачиш ніхуя, ти можеш уявити собі абсолютно все.
Ентузіазм "дослідниць паралельних світів" вичерпався приблизно на сотому кроці, коли ми не зустріли ні фіолетових слонів, ні міжпросторових хробаків. Ми зустріли все те ж саме – ніхуя. Така сама гладенька підлога, така сама густа темрява, така сама всепоглинаюча тиша. Навіть найгеніальніша теорія потребує хоч якогось, блядь, підтвердження, а тут – повний нуль. Всесвіт мовчав.
І в цій гнітючій тиші в моїй голові, як бур'ян на городі, проросла нова ідея. Така ж абсурдна, але якась... більш наукова. Більш космічна. Я різко зупинилася, і Аріандра ледь не врізалась в мене.
— Стій! — скомандувала я.
— Що? Що таке, Марічко? Новий портал? Флуктуація простору? Ти бачиш фіолетовий колір?
— Ні, — промовила я серйозно. — Все набагато... гірше. І краще водночас.
"О БОЖЕ, НЕ ТІЛЬКИ МИЛОМ, ВОНА ЗАРАЗ ЗАПРОПОНУЄ ЇЙ ЗАПХАТИ МІЖПЛАНЕТНУ СТАНЦІЮ!!!" - мабуть подумала вона.
— Я думаю... ми помилялися, — продовжувала я, напускаючи на себе вигляд вченого, що стоїть на порозі великого відкриття. — Ракета тут ні до чого. Тобто, русня, звісно, підари, це аксіома, яка не потребує доведень. Але можливо, вибух ракети і наше потрапляння сюди — це просто збіг. Два незалежних, не пов'язаних між собою явища.
— Не пов'язаних? — здивовано перепитала Аріандра. — Але ж... світло зникло саме тоді...
— Це нас і збило з пантелику! — вигукнула я, ляснувши себе по стегну. — Ми прив'язалися до найпростішого пояснення! А що, як... як в той самий момент, коли ракета влучила в підстанцію, поруч з нашим будинком, на відстані кількох метрів, просто... відкрилась мікроскопічна чорна діра?!!?!?
Тиша. Навіть цвіркуни, якби вони тут були, замовкли б від такої заяви.
— Чорна... діра? — ледь чутно видихнула вона.
— Так! Спонтанна, бляха-муха, квантова аномалія! Вона утворилася на одну трильйонну секунди, рівно для того, щоб нас засосати!!! Засосати в себе! Як спагеті! І викинути... десь тут! Всередині сингулярності!!!!
Моя теорія була прекрасною. Не було жодного доказу її правдивості, але, сука, і жодного доказу, що вона неправдива!!! Все сходиться! Немає світла, бо світло не може покинути чорну діру! Немає звуку, бо звук — це коливання матерії, а тут вся матерія стиснута в одну точку! Немає кінця коридору, бо простір і час тут викривлені до невпізнання! Ми, блядь, в серці космосу! Ми — в найзагадковішому об'єкті Всесвіту!
— То ми... всередині зірки, яка померла? — запитала Аріандра голосом, сповненим священного трепету.
— Ми в тому місці, де помирають самі закони фізики! — пафосно заявила я. — Час для нас може йти інакше! Можливо, поки ми тут гуляємо, на Землі пройшли вже тисячі років! Або, навпаки, всього кілька секунд!
Я відчула, як її рука тремтить від захвату.
— Тобто... це крутіше, ніж паралельний світ?
— КРУТІШЕ?!?!? — я аж закричала від обурення. — ЦЕ, БЛЯДЬ, АБСОЛЮТНО ІНШИЙ РІВЕНЬ!!!! Це не просто інша кімната! Це інший вимір існування! Нас... нас розтягнуло на атоми і зібрало заново! Ми тепер не просто люди, ми... ми шматочки космічної енергії, що блукають у вічності!