Тепер — найскладніше. Знайти "об'єкт дослідження". Я починаю водити долонею, намагаючись зорієнтуватися. Сідниці... так, ось вони, дві. Пружні, гладенькі... Так, Роксолана, не відволікайся, сука, ти науковець, а не збоченка! Ти маєш знайти центр. Епіцентр. Нуль, з якого все починається. Я знаходжу улоговинку між сідницями і обережно, виставивши вперед вказівний палець, як спис, починаю рухатись вниз.
Ось воно. Щось м'яке. Вологіше, ніж усе навколо. Отвір. ПОРТАЛ!!! Бінго!!!! Я, блядь, геній орієнтування в темряві!!!
"Настав твій час, моя космічна жрице!" — думаю я, слинявлячи свої пальці, як це робила вона (а хулі, традиція є традиція!), і рішуче, але ніжно, вводжу два пальці... всередину.
Тієї ж миті звідти, зсередини, виривається тихий, здивований скрик:
— Ой!
А потім її голос, сповнений незрозумілої для мене нотки... веселощів?
— Марічко... це... це не той портал. Це, так би мовити, парадний вхід. А нам треба до чорного ходу. Він трохи вище.
БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я, курва, промазала!!!! Я залізла не в ту дірку!!!! Я, велика дослідниця анальних глибин, великий знавець географії чужих сраниць, сплутала, блядь, пізду з дупою!!!!! ЯКИЙ СОРОМ!!!!! Який, в сраку, позор для всієї нашої майбутньої цивілізації!!!!! Це наче Колумб, який шукав Індію, а знайшов Америку, тільки в сто разів більш принизливо!!!!
Мої щоки палають, як доменна піч. Я миттєво висмикую пальці, наче доторкнулася до розпеченої праски. Слава богу, слава чорній дірі, що вона не бачить мого червоного, як помідор, їбала!!!!
— Я... я перевіряла... периметр, — швидко знаходжусь я, намагаючись врятувати залишки своєї репутації. — Треба ж спочатку вивчити... сусідні галактики... перед тим, як занурюватись у центральну чорну діру. Безпека понад усе!
— Ааа... розумно, — довірливо погоджується вона.
ФУУУУУХ, пронесло!!! Я витираю свої "дослідницькі" пальці об власну сукню. Друга спроба. Цього разу – більш ретельно. "Трохи вище", кажеш? Окей. Я знову знаходжу ту саму улоговинку і обережно, сантиметр за сантиметром, повзу пальцями вгору... Так... ось... здається... так, воно. Таке маленьке, стиснуте... ніби чекає. Молитовно зціпивши зуби, я прицілююсь... і вводжу. Цього разу – точно туди.
Заходить туго. Набагато тугіше, ніж було в мене. "Дівчинка явно не готувала свій портал до візиту куркою-гриль", — зверхньо думаю я, відчуваючи себе досвідченим ветераном. Я повільно пропихаю спочатку один палець, потім другий. Її тіло напружується... а потім...
— Оооооххххх.....
З темряви доноситься протяжний, низький, вібруючий стогін. Такий щирий, такий... щасливий. Я відчуваю, як м'язи всередині неї починають стискатись і розслаблятись навколо моїх пальців, ніби пульсуюча медуза.
— Таааак.... — шепоче вона. — Ось він.... справжній... В тебе такі... такі впевнені пальчики, Марічко... відразу видно — професіонал... Оооо.... яка... яка в мене глибина...? Ти відчуваєш дно? Чи... там нескінченність...?
Я повільно починаю ворушити пальцями, досліджуючи її внутрішній світ, який, чесно кажучи, виявився не таким вже й безмежним. "Нескінченність, ага. Три з половиною сантиметри нескінченності", — цинічно відзначає мій мозок.
— Там... там видно зорі... — урочисто проголошую я, продовжуючи делікатно ворушити пальцями.
— Ооооо... зорі..... я... я бачу їх... я бачу... ооооххх.... так... досліджуй мене... досліджуй... глибше....
Її стогони наповнюють цю чорну порожнечу. І знаєте що? Це було... непогано. Набагато краще, ніж коли пхали в мене. Стояти на роздачі виявилось приємніше, ніж на прийомі. Можливо... можливо, я все-таки народжена для того, щоб бути верховною жрицею. Треба тільки купити собі карту людського тіла. Щоб більше не плутати галактики.
Мої пальці всередині неї, як двоє сліпих кошенят в чорному оксамитовому мішечку. Вони тицяються в теплі, пружні стінки, намагаючись намацати хоч якісь орієнтири в цьому живому лабіринті. Він дійсно вузький. Такий... незайманий, наче в нього ніколи не входило нічого більшого за вказівний палець проктолога під час медогляду. Це водночас і збуджує, і змушує відчувати якусь, блядь, відповідальність! Я ж, в її очах, Колумб, що відкриває нові землі!
Я починаю уявляти собі це все. Як виглядає її портал? Чи він рожевий? Чи червоний? Чи, може, враховуючи її любов до всього містичного, він фіолетовий з золотими прожилками, як аметист? Мої пальці повільно кружляють, намагаючись передати мені хоч якусь інформацію, а її стогони стають густішими, глибшими, заповнюючи собою всю чорну діру. Вона рухається в такт моїм рухам, насаджуючись на мої пальці, і я розумію, що мені... мені це, курва, подобається! Я відчуваю себе, як, блядь, диригент, що керує цілим оркестром стогонів та скорочень м'язів!