І тут, на самому піку її екстазу, коли вона вже дихає, як загнаний кінь, її голос раптом стає тихим, змовницьким, сповненим нової порції хтивої ностальгії.
— Ооо... Марічко... — шепоче вона, і її гарячий подих лоскоче мою руку. — Я... я зараз згадала... пам'ятаєш... твою найулюбленішу фантазію?
"НАЙУЛЮБЛЕНІШУ, БЛЯДЬ?!?!?!" — мій мозок в паніці починає перебирати варіанти. "ЩО МОЖЕ БУТИ КРУТІШЕ ЗА МИЛЬНУ ОПЕРУ В ДУПІ?! ЩО?! КОЛЕКТИВНЕ САМОСПАЛЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ КЛІЗМИ З БЕНЗИНОМ?!!?!"
— Ту... про Лесю Українку...
"ПРО КОГО, БЛЯДЬ??!?!?" Я на мить завмираю, і мої пальці перестають рухатись. З темряви доноситься розчароване "мммм?". Я швидко відновлюю рух, не даючи їй запідозрити моє повне, тотальне, абсолютне нерозуміння.
— ...де вона... наша домінатрікс, — продовжує Аріандра мрійливо. — В чорному шкіряному корсеті, з батогом... і зі страпоном. Таким великим, чорним. І вона має нас обох. Спочатку мене, потім тебе. А потім разом. І шмагає батогом по сраці, і читає... читає "Contra spem spero!". Прямо під час... "Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки, буду сіять квітки на морозі, буду лить на них сльози гіркі...". Оооххх... Ти така... така вигадниця, Марічко... так поетично...
Я СТОЮ РАКОМ НАД ЇЇ СРАКОЮ, З ДВОМА ПАЛЬЦЯМИ В ЇЇ ДУПІ, В АБСОЛЮТНІЙ ТЕМРЯВІ ПОСЕРЕД НЕВІДОМОЇ ХУЙНІ, А ВОНА МЕНІ, БЛЯДЬ, РОЗПОВІДАЄ ПРО БДСМ-ВЕЧІРКУ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ ЗІ СТРАПОНОМ!!!!!!! ЦЯ МАРІЧКА, СУКА, НЕ ПРОСТО ЗБОЧЕНКА!!!! ВОНА — НАЦІОНАЛЬНА ГЕРОЇНЯ!!! Вона перетворила класикиню української літератури на ікону БДСМ! Це ж, блядь, рівень! Це так охуєнно, що в мене навіть в дупі почало свербіти від захвату і поваги!!!!
З мого горла виривається хриплий, схвильований смішок.
— Як... як я можу це забути, кицю? — шепочу я, і мої пальці починають рухатись швидше, агресивніше, намагаючись імітувати ритм вірша. — Це... це ж основа моєї філософії! Без надії... сподіватись! Вводити в себе... і вірити, що там, на морозі... розквітнуть... барвисті квітки... ААААААХХХ!!!!
Я відчуваю, як все її тіло напружилось, як струна. Вона видає довгий, пронизливий, майже болісний крик, який луною прокочується по нашому чорному космосу. І всередині неї... мої пальці відчувають швидку, гарячу пульсацію. Сильну. Здається... я все-таки знайшла її іскри. Або, принаймні, спровокувала коротке замикання. Леся Українка, курва, знала, що робила. Як і ця незрівнянна, геніальна сука Марічка. І я, її жалюгідна, але дуже талановита тінь.
Її крик, гострий, як лезо, розрізає тишу, і моя рука з пальцями всередині відчуває, як її портал, її чорна діра, її маленька, але така чутлива, бляха-муха, галактика починає здригатися, як під час землетрусу. Вона вібрує, пульсує, стискається навколо моїх пальців так сильно, що я майже чую "хрум-хрум". Це було... потужно. Дуже, блядь, потужно. Я, здається, випадково натисла на кнопку "самознищення", і воно їй сподобалось!
Крик переходить у довгий, тремтячий видих, схожий на звук повітряної кульки, з якої повільно випускають повітря. Вона обм'якає, опускається животом на підлогу, а мої пальці, виконавши свою героїчну місію, опиняються в пастці — затиснуті її розслабленими, але все ще міцними сідницями. Вона дихає важко, шумно, як людина, яка щойно пробігла марафон... чи пережила візит Лесі Українки з батогом.
Кілька хвилин ми лежимо (я — навпочіпки, вона — пластом) в цій поворотній тиші. Тиші, в якій тепер дзвенить її задоволення. Я обережно витягую свої пальці, тепер вже мокрі не від слини, а від... ну, від соків космосу, скажімо так. Витираю їх об свою нещасну сукню, яка вже бачила більше за весь цей вечір, ніж я за все життя.
Вона глибоко, шумно вдихає і видихає.
— Еххх, Марічко... — її голос слабкий, втомлений, але такий, сука, щасливий. Наче вона щойно з'їла три кілограми найсмачнішого в світі морозива.
"ЩО, БЛЯДЬ, ЩЕ?!?!?" — панікує мій мозок. "ЗАРАЗ ВОНА ЗАХОЧЕ, ЩОБ Я З'ЇЛА ЇЇ НІГОТЬ, БО 'ТИ ПИСАЛА, ЩО ЦЕ КРУТО'?!?!"
— Я згадала... — продовжує вона тим же мрійливим, розслабленим голосом. — Ти ж... обіцяла мені борщ зварити.
Пауза.
БОРЩ, БЛЯДЬ?!?!?!
Після Лесі Українки... після страпона... після анального оргазму... вона згадала про БОРЩ?!
Мої брови, яких вона, на щастя, не бачить, злітають кудись до лінії росту волосся.
— Справжній, — продовжує вона, і я чую, як вона посміхається. — Український. Наваристий. Щоб ложка стояла. Зі сметаною. І з салом... таким, з проріззю... і з часником. І чорний хліб. Щоб ми сіли... і разом їли. Прямо з однієї миски.