Дві точки. Дві точки мого тіла раптом стають центром Всесвіту. Точніше, центром нашої чорної, бляха-муха, діри. Пальці Аріандри спереду прискорюються, переходячи від ніжного погладжування до впевненого, настирливого натирання мого їжачка, ніби вона намагається добути вогонь тертям. А пальці ззаду… вони ніби знайшли якусь секретну кнопку. Глибоко всередині. Кнопку з написом «НЕ ЧІПАТИ, БО ПИЗДАНЕ!». І вона, курва, на неї натиснула.
І воно пиздануло!
Першим здався мій багатостраждальний портал. Моя маленька особиста чорна діра. Він стиснувся навколо її пальців з такою силою, що мені здалося, я можу перекусити ними металевий трос! Гаряча хвиля розлилась від самої дупи і вгору по хребту, як розплавлена лава. «БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!!» — це не я кричу, це мій хребет, моя срака, кожна моя клітина волає беззвучно в цю темряву. М’язи починають скорочуватись в дикому, неконтрольованому ритмі, як скажені. Це не оргазм, це, сука, якийсь анальний припадок!!!
Але це тільки початок! Поки мій задній міст намагався колапсувати в самого себе, ця хвиля докотилася до переднього. І там… ТАМ БУЛО ЩЕ КРАЩЕ! Її пальці, наче досвідчений діджей, викрутили тумблер на максимум, і мій клітор, мій маленький відважний їжачок, вибухнув! Вибухнув не іскрами, не феєрверком, а, блядь, атомною бомбою!!! Світ (тобто чорнота) перед моїми заплющеними очима спалахнув білим, потім зеленим, потім фіолетовим. Я перестала відчувати її пальці, її голову на своїх стегнах, я перестала відчувати власне тіло!
Моя срака б’ється в конвульсіях, а моя пізда намагається її перевершити! Це як змагання двох епілептиків, хто кого перетрясе! Моє тіло вигинається, як у дівчинки з фільму «Екзорцист», мене трясе так, що я, здається, генерую достатньо енергії, щоб освітити невелике місто! Якби тільки було куди ту енергію передати!
З мого рота виривається звук, який важко назвати людським. Це щось середнє між сиреною повітряної тривоги, криком свині, яку ріжуть, і щасливим муркотінням дуже великого кота. «А-А-А-Х-Х-Р-Р-Р-ГИ-И-И-И-И-ИИИИ!!!!!»
Тряска поступово вщухає, залишаючи мене лежати розпластаною, безсилою, тремтячою масою, яка ледь-ледь дихає. Вона прибирає руки. Я відчуваю себе, як вичавлений лимон. Як пуста пляшка. Як анімешник після двадцятигодинного марафону «Наруто».
Аріандра тихо сміється. М’яко, задоволено.
— Ех, Марічко… — каже вона своїм медовим, тепер вже трохи хриплим голосом. — Ти така… така страсна. Навіть тут, в сингулярності, з тебе енергія пре, як з ядерного реактора.
Я роблю глибокий, тремтячий вдих. На відповідь сил майже нема, але треба тримати марку. Марку божевільної пророчиці-збоченки.
— Це… — ледве видавлюю я з себе, — це не пристрасть, кицько. Це… це зв’язок. З космосом.
— Зв’язок? — перепитує вона, погладжуючи моє стегно.
— Так. Коли два портали… передній і задній… відкриваються одночасно… вони створюють… кротовину. Між вимірами. Моє тіло — це просто провідник. Воно пропустило через себе енергію мільярдів зірок. І викинуло… сюди. Тому мене так трясло. Це… це був побічний ефект космічної телепортації душі. Смертне тіло не завжди витримує таке навантаження. Але воно… очищує.
Вона заворожено мовчить, переварюючи мою чергову геніальну порцію науково-езотеричної маячні.
— Космічна телепортація душі… — шепоче вона. — Як же це… красиво. Ти відчула зорі?
— Я, блядь, сама стала на мить надновою зіркою, — хрипло відповідаю я. — Тепер ти розумієш, чому мені так потрібен борщ? Треба відновити матеріальну оболонку. Інакше я просто розчинюся в цій чорній дірі і стану чистим духом. А хто ж тоді буде вводити в тебе перламутрове мило? Подумай про це.
Оргазмічний шторм минув, залишивши після себе приємну, розслаблену порожнечу і запах уявного борщу в повітрі. Ми знову пішли. Вкотре. Безцільно, без надії, просто переставляючи ноги в цій нескінченній, сука, чорноті. Я вже настільки звикла до цього стану, що мені здавалось, я так народилась — блукаючи в темряві за руку зі сліпою німфоманкою. Це стало моєю новою нормою.
І раптом… Щось змінилось.
Я першою це відчула. Легкий, ледь вловимий рух повітря. І запах. Незнайомий запах. Запах вогкої землі, мокрого листя і… і ще чогось. Озону. Як після грози.
Аріандра теж зупинилася, підняла голову.
— Ти чуєш? — прошепотіла вона.