Перше, що в'їдається в мої ніздрі – це запах!!! Це, блядь, якийсь сюрреалістичний коктейль з дорогої шкіри, гуми, поліролі для меблів і... і корвалолу, блядь!?!? Я роблю крок з ліфту в величезну залу, де панує напівтемрява, підсвічена якимись фіолетовими і червоними лампами. На стінах – батоги, ланцюги, маски... стандартний, в принципі, набір для хтивого анімешника... якби не одне "але"!!!! Усі присутні, сука, пенсійного віку!!!!!!
Матір божа!!!!! Це якийсь, блядь, зліт геріатричного БДСМ-клубу!!!! Прямо переді мною якийсь дідуган, схожий на мого колишнього вчителя праці, в самих лише сімейних трусах в ромашку і блискучій шкіряній портупеї, намагається зашнурувати височенні ботфорти на нозі бабусі, яка сидить в кріслі-гойдалці, обмотана червоними мотузками в стилі шібарі і мирно куняє!!!!! Трохи далі дві бабці, одна в латексному костюмі медсестри, а друга – в суворій шкіряній фуражці, лупцюють одна одну по дупах надувними рожевими фламінго!!!! Один сивий пан, вдягнений як дворецький, тільки з голим торсом, стоїть навкарачки, а на його спині стоїть крихітна бабуся в пеньюарі з леопардовим принтом і зосереджено читає газету "Поради дачнику" через лупу!!!!! В кутку хтось в шкіряній масці з блискавкою на роті намагається грати на акордеоні мелодію "Ах, Одеса", але постійно збивається і хрипить!!!
Я стою як вкопана, з цією йобаною піцою в руках!!! Я затуляю рота рукою, щоб не заржати на весь цей будинок престарілих сатаністів!!!!! Це... це так охуєнно, що аж страшно!!!! Це в сто разів крутіше за тих нещасних збоченців з їхніми хвостами!!!! Ці хоч по-справжньому, з душею відриваються!!!!
Раптом музика стихає, і до мене повільно, спираючись на паличку, яка закінчується срібним черепом, підходить статечна пані в чорній шкіряній сукні до п'ят і з моноклем в оці.
— Добрий вечір, юна леді, — каже вона голосом, що прокурений сорока роками "Прими" без фільтру. — Ви, мабуть, не до нас. Сергій Іванович сьогодні на дієті. Йому мучного не можна.
Я кліпаю очима.
— Як це... не до вас? — лепечу я. — Пентхаус... вечірня сукня...
— Так, це пентхаус, — терпляче пояснює вона, розглядаючи мої паєтки з легкою зневагою. — Але піцу в нас ніхто не замовив. Можливо, ви переплутали корпус? Наше зібрання, бачите, закритого типу. Клуб "Останній Подих".
ОСТАННІЙ ПОДИХ, БЛЯДЬ?!!?!?!?!?! Я судорожно витягаю телефон, тремтячими пальцями розблоковую екран. Адреса... адреса... ВУЛИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 13-Б!!!! А ЦЕ, КУРВА, ПРОСТО, БЛЯДЬ, 13!!!!!
Моє обличчя, мабуть, набуло кольору моєї сукні.
— Ой... бля... вибачте... — мимрю я і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, мало не бігом кидаюся назад до ліфта.
— Заходьте ще, дівчинко! — кричить мені вслід дідуган в портупеї. — Наступної середи у нас вечір медичних процедур! Буде весело!
Двері ліфта зачиняються, відрізаючи мене від цього прекрасного світу болю і артриту. Я лечу вниз, дивлячись на сотню своїх відображень, і відчуваю, як мене накриває істеричний сміх. Консьєрж-індик проводжає мене ще більш презирливим поглядом, ніж раніше. Я вилітаю з цього палацу розпусти на вулицю. А ось і він, блядь – корпус "Б"!!! Непоказна бетонна коробка, приліплена збоку до скляного гіганта!!! Під'їзд обшарпаний, воняє сцяками і горілою проводкою. Ніякого, блядь, консьєржа. Натискаю кнопку виклику ліфта. Десь в глибині шахти щось гуде і скрегоче, наче там помирає кит. Через хвилину, гримаючи так, наче зараз розвалиться, приповзає кабіна. Двері з рипінням від'їжджають вбік. Я роблю крок всередину цієї смердючої металевої труни і натискаю єдину робочу, випалену цигаркою кнопку з літерою "П".
Этажів тут, слава богу, небагато, тож ця іржава коробка доповзла нагору доволі швидко, хоч і весь час погрожувала зупинитись і впасти до біса в шахту разом зі мною і моєю вже холодною піцою. Двері відчинились з тим же мученицьким скрипом, і я вийшла в темний, вузький коридор. Тут було лише двоє дверей. На одних висів напис, зроблений маркером на шматку картону: "Не стукати, уб'ю нахуй!". Ну, метод виключення – хулі ще робити. Я підійшла до інших, звичайних, оббитих старим дермантином, і натисла на кнопку дзвінка. Мелодія була якась жахлива, пілікання з дев'яностих, але двері майже миттєво відчинились.
На порозі стояла дівчина. Висока, струнка, у довгій чорній сукні, що м'яко облягала фігуру. Її волосся, густе і попелясте, було зібране в якусь складну, трохи розтріпану зачіску. Але очі... Очі були заплющені.
— Марічка? Це ти? — її голос був тихий і трохи тремтячий, а на обличчі розквітла така щаслива, така неймовірна посмішка, що у мене щось йокнуло в грудях. Вона зробила крок вперед, і я інстинктивно подалася назад, притискаючи до себе вже геть не гарячу термосумку. — Ти все ж таки прийшла... Я так боялась...