Я нічого не чула. Але я відчувала.
І тоді я побачила. Не світло. Ні. Я побачила сірий прямокутник. Він з’явився попереду, в темряві, ніби хтось прорізав у чорному оксамиті діру. Він ставав все більшим, яскравішим…
— Це вихід… — ледь вимовила я, не вірячи власним очам.
Ми кинулись туди. Не йшли, а бігли, спотикаючись, тримаючись одна за одну, як дві врятовані з тонучого корабля. І ми вивалились…
…на дах.
Під ногами був шорсткий, потрісканий руберойд. Над головою – бездонне, темно-сіре, затягнуте хмарами небо. Ні сонця, ні місяця. Просто сіра, розмита ковдра.
Я дивилась навколо, і моє серце калатало, як скажене. Це був дах багатоповерхівки. Нашого будинку. Але… але місто… воно було не таким. Всі будинки, що я бачила навколо, були старими, покинутими. Вікна вибиті, стіни потемнілі від часу. А між ними, крізь асфальт, пробивались величезні, дикі дерева. Плющ, схожий на зелені вени, обплітав цілі будівлі. Це було місто, яке природа почала забирати назад. Тихо, безшумно. Ні машин. Ні людей. Ні вогнів. Тільки сіре небо і шелест листя.
— Марічко, де ми? — її голос тремтів, вона міцно тримала мою руку, бо для неї нічого не змінилося – була темрява, і є темрява.
А я не знала, що відповісти. Моя теорія про чорну діру, про кінець світу, про інший вимір — все це зараз здавалося дитячим лепетом. Бо переді мною була… Вона.
Вона стояла біля краю даху, спиною до нас, і дивилась на мертве місто. Висока. Оголена. Її шкіра була білою, як молоко, а довге, зелене, як мох, волосся спадало до самих п’ят. Але це була не просто гола дівка. Вся її спина, руки, ноги… були вкриті блискучими, хромованими імплантами. Механічні сухожилля переплітались з живими м’язами. Замість лопаток у неї були складні, сегментовані крила, як у металевої бабки. З її голови тягнулися тонкі, схожі на антени, дроти.
Вона повільно обернулася. Її обличчя було прекрасним, але холодним, як у порцелянової ляльки. А очі… її очі світились м’яким, зеленим світлом з-під металевих повік.
Вона оглянула нас — мене, розхристану, в пом’ятій, заплямованій сукні, і Аріандру, що злякано притискалась до мене. Оглянула довгим, оцінюючим поглядом. Потім її губи, тонкі й бліді, скривились у ледь помітній, іронічній посмішці.
І вона сказала. Спокійним, мелодійним голосом з ледь чутним металевим відлунням.
— А хулі ви чекали?
«Хулі ми чекали?» — ці слова досі дзвенять у мене в голові.
Кібермавка. Блядь. Це єдине, що може описати ту істоту. Красива, смертоносна і, схоже, з охуєнним почуттям гумору. Я стояла, як вкопана, тримаючи за руку тремтячу Аріандру, і мій мозок, який вже пережив за цю ніч більше, ніж за все моє нікчемне життя, відмовлявся працювати.
То ми не в чорній дірі? І не в іншому вимірі? А в майбутньому? Чи в альтернативній реальності, де після війни світ перетворився на оце? На тихий, зелений постапокаліпсис, в якому гуляють кіборги-німфи? А наш коридор... той безкінечний коридор... що це, в біса, було? Портал? Тест? Глюк в матриці?
А Марічка? Та сука, що все це замовила? Вона знала про це? Вона спеціально відправила мене сюди? Вона — одна з них? Чи вона — ця кібермавка? Купа питань. Жодної, блядь, відповіді. Тільки іронічний погляд зелених, світлодіодних очей.
Одне я знаю точно. Моє життя з доставкою піци скінчилось. Попереду – розбиратись з цим новим світом. З його правилами. І його мешканцями. І з Аріандрою, яка досі, здається, думає, що ми в пентхаусі, і все ще чекає на свій ментальний борщ. Треба буде їй якось пояснити…
А ще треба буде дізнатися, що ця кібермавка знає про анальний фістинг і чи може вона вбудувати мені в сраку роз’єм для USB. Бо здається, в цьому новому світі мені знадобиться прокачати не тільки скіли брехні, але й власні портали. Бо якщо це майбутнє, воно має бути високотехнологічним. Навіть в дупі. І я дізнаюся. Я, блядь, все дізнаюся. Навіть якщо для цього доведеться ввести в себе не цеглу, а цілий термінатор. Гра тільки починається.
Кінець першої книги.