— Воно... воно стискається... після кожної цеглини... а-а-а-а-а... глибше... прошуууу... глибше...
Я САМА В ШОЦІ ВІД ТОГО, ЩО Я ВЕРЗУ!!! ПРОШУ ГЛИБШЕ?!? Я ХОЧУ, ЩОБ ВОНА ЗАБРАЛА СВОЇ КЛЯТІ ПАЛЬЦІ Й ПІШЛА СОБІ НАХУЙ У СВІЙ БЕЗКІНЕЧНИЙ ХОЛОДИЛЬНИК ЗА СВОЇМ ВИНОМ І НІКОЛИ, БЛЯДЬ, НІКОЛИ НЕ ТОРКАЛАСЯ МОЄЇ СТРАЖДЕННОЇ ДУПИ!!!!
Третій палець. ЦЕ ВСЕ. ЦЕ КІНЕЦЬ. Це межа. Це розрив анального отвору і прямий квиток в хірургію. Я відчуваю, як сльози котяться по моїх щоках, але в темряві цього ніхто не бачить. Мій стогін перетворюється на високий, тонкий, майже справжній крик насолоди, змішаний з неприхованим болем і відчаєм. Я — геніальна, курва, актриса! Оскар мені в сраку, блядь!!!!!
Третій палець. Кінець. Це фінальна зупинка на маршруті "Моя грьобана гідність". Я, звісно, дівчинка з досвідом, що вже казати. Ті лисячі хвости, що мені доводилось пхати в сраку заради заробітку, ті силіконові пробки, які анімешні виродки вимагали для "повного занурення в образ", — я думала, я знаю, що таке дискомфорт. ЯКА Ж Я, БЛЯХА-МУХА, БУЛА НАЇВНА ДІВЧИНКА З ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ!!!!!!
Одна справа – гладенький, спеціально спроєктований конус, щедро змащений дешевим, але все ж таки любрикантом. Він заходить, як по маслу, делікатно, як прохач у кабінет до начальника ЖЕКу. І зовсім інша, КУРВА, справа – це три чи чотири пальці, зліплені в тупий, твердий кулак, змочені холодною, швидковисихаючою слиною! ЦЕ ВАРВАРСТВО!!!! Це наче намагатися забити цвях мікроскопом!!! Я відчуваю кожен, блядь, міліметр її шкіри, кожну нерівність, кожен ніготь, що треться об мої багатостраждальні нутрощі!!!! Це звук, як пінопластом по склу, тільки всередині мене!!!!!
БІЛЬ! Він вже не гострий, він... він об'ємний, сука!!!! Такий, наче моя дупа – це маленький, затишний будиночок, в який намагається влізти шафа-купе! І господиня, тобто Аріандра, наполегливо пхає цю шафу, не зважаючи на те, що стіни тріщать, а з даху сиплеться штукатурка!
Мій мозок, блядь, мій мозок!!!! Він зараз перетвориться на омлет! Він волає: "ВОНА Ж ТЕБЕ РОЗІРВЕ!!! ТИ ЗАРАЗ ВИСРЕШ КИШКІВНИК, ЯК ПОВІТРЯНУ КУЛЬКУ!!!! КРИЧИ, ДУРА!!!! КЛИЧ НА ДОПОМОГУ! ХОЧА Б КОТА ПОКЛИЧ, МОЖЕ, ВІН ЇЙ В ОБЛИЧЧЯ ВЧЕПИТЬСЯ!!!!"
Але замість цього я чую власний голос, ніби збоку, хриплий і тремтячий:
— Тааааак... Оооо... воно... воно таке... просторе... сьогодні... не дарма я... з'їла... цілу банку... консервованих ананасів... кільцями... для... для еластичності... АААААХХХХ!!!!!
І ось, коли я вже думаю, що це межа, що моя тканина реальності, а точніше, анального отвору, зараз лусне, щось змінюється. Її рука, ніби здолавши якийсь останній опір, провалюється глибше. Четвертий, а може, й п'ятий палець, я вже не рахую, пройшли бар'єр. Біль стає іншим. Він вже не ріже, а тисне. Тупо, важко, зсередини, наповнюючи мене, як чортовий гумовий м'яч. Це вже не боляче... Це просто... є. Це факт мого існування зараз. Є темрява, і є рука в моїй сраці.
Глибше... Господи, глибше. Я відчуваю, як її зап'ястя треться об мої стиснуті сідниці. Я більше не відчуваю паєток, не відчуваю холодної підлоги під колінами. Я перетворилась на суцільний, пульсуючий портал для цієї сліпої дослідниці. Мої істеричні стогони стають рівними і протяжними, як мантра тибетського монаха, який досяг нірвани шляхом введення собі в дупу руки допитливої незнайомки. Я вже не граю. Мій мозок відключився, передавши керування тілом автопілоту "професійної збоченки Марічки". Моє тіло прийняло цю гру. Тільки в голові, як далеке відлуння, пульсує одна-єдина думка: "Яке, блядь, щастя, що вона сліпа. І що я не встигла доїсти ту піцу. Бо зараз би в цьому лабіринті, бляха-муха, з'явився б не тільки Мінотавр, але і його гімно".
Коли рука виходить... це як після народження, їй-богу. Тиша, порожнеча, і відчуття, наче з тебе щойно дістали слона, а не чотири пальці. Я нерухомо стою навкарачки, дихаючи, як марафонець після фінішу. Мій "портал" пульсує, як скажена медуза, а мозок повільно перезавантажується: "CTRL+ALT+DELETE... Систему не пошкоджено, але потрібне оновлення антивірусу 'Довірливість'".
І в цю мить відновлення системи я відчуваю ніжний, ледь відчутний дотик до... ОП-ПА! А це вже інша ділянка. Інший, так би мовити, сектор для досліджень. Легка, тепла долоня, тепер вже без слини, дякувати Джавеліні, м'яко лягає мені між ніг, просто на сукню. Пальці так делікатно, так грайливо ковзають по тканині... це як кошеня лапкою. АЛЕ БЛЯХА-МУХА! Вчора вранці я голила там, щоб було "чисто для себе", а до вечора вже виріс їжак, як на дачі в моєї баби! ЯКЩО ВОНА ЗАРАЗ ПРОВЕДЕ ПАЛЬЦЯМИ І ВКОЛЕТЬСЯ, МІЙ ОБРАЗ УТОНЧЕНОЇ МАЙСТРИНІ АНАЛЬНИХ ПРАКТИК РОЗСИПЕТЬСЯ, ЯК ДІМ З КАРТОК ПІД ЧАС ЗЕМЛЕТРУСУ!