Він знав, що почуватися винним — це тупо і не має сенсу, але також розумів, що йому набагато зручніше займатися цією роботою, коли Роланда й Сюзанни немає в таборі. Схоже, старих звичок не так вже й легко позбутися. Здолати залежність від героїну — дитячі забавки порівняно з тим, аби перемогти залежність від дитинства.
Коли вони вирушали полювати, стріляти чи займатися в своєрідній Роландовій школі, Едді міг спокійно повернутися до свого шматка деревини. Обробляючи його, він відчував дедалі більшу втіху, а власна майстерність дивувала його самого. Форма була на місці, він не помилився щодо неї. Тут усе було просто, і Роландів ніж вивільняв її надзвичайно легко. Едді вирішив, що цього разу йому пощастить досягти максимального результату, а це означало, що рогатка може стати справжньою зброєю. Ясна річ, порівняно з Роландовими револьверами це не надто великий здобуток, але все одно — він зробить її власноруч. Сам. І ця думка зігрівала йому душу. Коли в повітрі розляглися крики наляканого вороння, Едді їх не почув. Подумки він уже бачив (сподівався невдовзі побачити) деревинку з прив'язаним до неї ремінцем.
5
Як наближається ведмідь, Едді почув раніше за Сюзанну й Роланда, але не набагато. Він з головою поринув у свою роботу і, як це завжди буває під час дії творчого імпульсу, не помічав нічого навколо. Більшу частину свого життя він притлумлював у собі ці імпульси, але зараз один із них заволодів ним повністю. Едді з доброї волі став в'язнем.
Із заціпеніння його вивели навіть не звуки, з якими валилися дерева, а постріли з револьвера, що лунали один за одним і доносилися з півдня. З посмішкою на вустах Едді підвів погляд і брудною від тирси рукою відкинув з лоба волосся. Тієї миті, коли він прихилився спиною до високої сосни на галявині, що стала їм домом, його обличчя, на якому, змагаючись, перехрещувалися промені зеленувато–золотистого лісового світла, було справді вродливим — юнак із неслухняним темним волоссям, яке весь час намагалося впасти на високе чоло, юнак із сильним рухливим ротом і світло–карими очима.
На якусь мить його погляд упав на другий Роландів револьвер, що висів у кобурі на гілляці поблизу, й Едді замислився, чи давно Роланд ходив кудись без кобури на поясі і без бодай одного із тих потрясних револьверів. Слідом за цим питанням неминуче виникло два інших.
Скільки йому років, цьому чоловікові, який вирвав Едді й Сюзанну з їхнього світу й часу? А найважливіше: що з ним негаразд?
Сюзанна обіцяла, що спитає в нього… якщо, звісно, вона гарно стрілятиме і в Роланда волосся на потилиці не стане дибки. Едді сумнівався, що Роланд отак візьме і все їй одразу викладе, але настав час розповісти старому, високому і злому, що вони знають: з ним щось діється.
— Як на те Божа воля, то вода буде, — сказав Едді і повернувся до свого різьбярства. На його вустах заграла легенька посмішка. Вони з Сюзанною помалу переймали Роландові примовки… а він, у свою чергу, запозичував їхні. Складалося враження, що вони половини одного…
Аж раптом Едді, затиснувши в одній руці наполовину вирізану рогатку, в другій — Роландового ножа, миттю підхопився на ноги: неподалік упало дерево. Він стривожено вдивлявся в той бік, звідки пролунав звук. Серце шалено калатало в грудях, а всі чуття нарешті були напнуті, мов струна. Щось наближалося. Зараз Едді чув, як істота недбало продиралася крізь підлісок, і гірко подивувався, чому так пізно це зрозумів. Десь у глибині свідомості тихий голос прошепотів: «Так тобі й треба». Це така розплата за те, що він робив щось краще за Генрі, що змушував брата нервуватися.
Із гуркотливим, кашлеподібним тріскотом знову на землю впало дерево. Крізь кривий прохід між високими ялинами Едді побачив, як у нерухоме повітря здійнялася хмара деревної куряви. Істота, що спричинила цю хмару, зненацька заревіла, та так розлючено, що кров захолола в жилах.
Та той гівнюк просто велетень, ким би він не був.
Едді впустив на землю шматок дерева й швиргонув Роландового ножа в стовбур за п'ятнадцять футів ліворуч. Двічі перевернувшись у повітрі, ніж увійшов у дерево до половини, затремтів і застряг. Едді вихопив Роландового револьвера з кобури, у якій він висів, і звів курок.
Стояти чи тікати?
Але виявилося, що перевагу міркувати над таким питанням він уже втратив. Істота виявилася не лише велетенською, але й моторною, тож тікати вже було запізно. На півночі галявини, в проході між деревами, почав вимальовуватися гігантський силует, що своїм зростом перевершував найвищі дерева. Істота насувалася просто на нього. Коли її погляд натрапив на Едді Діна, пролунав ще один крик, від якого душа опускалася в п'яти.
— Блін, мені капець, — прошепотів Едді, коли чергове дерево зігнулося, хряснуло, наче з міномета вистрелили, й повалилося на землю, здійнявши хмару куряви й опалої глиці. Тепер істота просувалася просто до галявини, на якій стояв Едді. Ведмідь розміром із Кінг–Конга. Земля здригалася під його кроками.
«Що ти робитимеш, Едді? — зненацька ожив у нього в голові голос Роланда. — Думай! Це твоя єдина перевага над отим звіром. Що ти робитимеш?»
Він сумнівався, що ведмедя можна вбити. З гранатомета — можливо, але ж не зі стрільцевого револьвера сорок п'ятого калібру. Едді міг би тікати, та щось йому підказувало, що звір може бігати досить швидко, якщо захоче. Схоже, що шансів померти затоптаним під лапами велетенського ведмедя у нього не більше й не менше, ніж п'ятдесят на п'ятдесят.
То що ж обрати? Стояти на місці й почати стрілянину чи тікати, наче йому підпалили п'яти й ось–ось має зайнятися дупа?
Йому спало на думку, що є й третій варіант. Він міг би вилізти на дерево.
Едді повернувся до дерева, об яке обпирався раніше. То була велетенська прадавня сосна, цілком імовірно — найвище дерево в цій частині лісу. Нижня гілка лапатим віялом простиралася над землею на висоті близько восьми футів. Едді опустив курок револьвера і засунув револьвер за пояс штанів. Підстрибнувши, він ухопився за гілляку й з усіх сил підтягнувся. У нього за спиною ведмідь знову заричав, продираючись на галявину.
І якби цієї миті у звіра не стався черговий напад чхання, то він би вхопив Едді Діна і розвісив його кишки барвистою гірляндою на нижньому гіллі сосни. Попіл від залишків багаття хмарою злетів у повітря від удару лапою, і ведмідь схилився, мало не зігнувшись навпіл, поклавши велетенські передні лапи на неосяжні стегна. Зараз він нагадував стариганя в шубі, старого чоловіка, хворого на застуду. Він чхнув ще раз, потім ще раз — АП–ЧХИ! АП–ЧХИ! АП–ЧХИ! З морди вилітали хмари паразитів. Гарячий потік сечі ринув у нього між ніг і з шипінням залив розкидані вуглинки багаття.
Не гаючи часу, Едді скористався кількома подарованими йому й конче необхідними секундами. Він видряпався на дерево, як мавпочка на стовп, забарившись тільки на мить: перевірити, чи надійно заткнутий за пояс його штанів револьвер стрільця. Його охопив невимовний жах, і вже майже виникло тверде переконання, що доведеться вмирати (а чого він чекав, коли Генрі вже нема поруч і нікому за ним Наглядати?), але все одно в голові пролунав шалений вибух сміху. Загнаний на дерево, подумав він. Як вам такий розклад, га, фанати спорту? Мене загнав на дерево Ведмезилла.
Істота знову підняла голову, відчуваючи, як те, що поверталося в неї між вухами, ловить відблиски й спалахи сонячного проміння, і вхопилася за дерево, на якому сидів Едді. Звір високо підняв лапу й завдав нею різкого удару, заміряючись збити Едді, як соснову шишку. Лапа відпанахала гілку, на якій стояв Едді, саме в ту мить, коли він ухопився за іншу. Кіготь розірвав йому навпіл один черевик, стягнув його з ноги, й два рваних шматки того, що було черевиком, полетіли геть.
«Нічого страшного, — подумав Едді. — Можеш і другий до пари забрати, братику–ведмедику, якщо хочеш. Все одно я їх уже зносив».
Ведмідь заричав і знову вперіщив лапою по дереву, залишивши на його стародавній корі глибокі подряпини, рани, що одразу почали сочитися прозорим смолистим соком. Едді, не здаючись, рвучко піднімався вгору. Гілля ставало вже не таким густим, і коли він ризикнув подивитися униз, то втупився просто в каламутні ведмежі очі. Галявина попід задертою головою звіра зменшилася до розмірів мішені, центром якої були розкидані рештки багаття.