Всі зайшли до крамниці.
Зайшовши всередину, Левін зачинив двері і осів на підлогу.
— Я ніколи в житті не був таким переляканим.
— Ричарде, — холодно сказала Сара. — Опануй себе нарешті.— Вона перетнула кімнату і поклала ліхтарики на прилавок.
— Виходити надвір було божевіллям, — сказав Левін, витираючи лоба. Він увесь спітнів, його сорочка була в плямах від поту.
— Насправді це був безпрограшний варіант, — сказала Сара, повернувшись до Торна. — Ви могли бачити, що їхня шкіра реагувала на подразники з певною затримкою. Ця затримка недовга, якщо порівнювати з восьминогом, але вона існує. Я припустила, що ці динозаври поводяться так само, як і всі тварини, які покладаються на камуфляжне забарвлення. Вони полюють в основному з засідки — тож вони не надто швидкі або активні. Можуть нерухомо стояти кілька годин у незмінному середовищі, злившись із ним, і чекати, доки пройде здобич, яка нічого не підозрює. Але якщо їм необхідно пристосуватися до нових умов освітлення, вони знають, що не зможуть сховатися. Вони стають тривожними.
І якщо рівень тривоги достатньо високий, то вони зрештою тікають. Як щойно й сталося.
Левін повернувся і сердито глянув на Торна.
— Це все через Вас. Якби ви не пішли туди, не стали там вештатися…
— Ричарде, — обірвала його Сара. — Нам потрібен бензин або ми ніколи звідси не виберемося. Ти ж хочеш звідси вибратися?
Левін нічого не відповів. Він надувся.
— Ну, — сказав Торн, — у сараї все одно не було бензину.
— Агов, народ, — сказала Сара, — дивіться, хто тут у нас!
Арбі вийшов вперед, спираючись на Келлі. Він переодягнувся у одяг з крамниці: на ньому були шорти та футболка з написом «Біоінженерна лабораторія ІнДжен» та нижче «Ми створюємо майбутнє».
В Арбі було підбите око, розпухла вилиця та поріз на лобі, на який Гардінг наклала пов’язку. Його ноги й руки були вкриті синцями. Але він ходив і навіть зміг вичавити з себе криву посмішку.
— Як ти почуваєшся, синку? — спитав Торн.
— Знаєте, чого мені зараз хочеться понад усе? — відповів йому Арбі.
— Чого?
— Дієтичної коли, — сказав Арбі,— й багато аспірину.
Сара схилилася над Малкольмом. Він тихо наспівував, дивлячись у стелю.
— Як Арбі? — спитав він.
— З ним усе буде добре.
— Йому не потрібен морфій? — спитав Малкольм.
— Гадаю, що ні.
— Добре, — відповів Малкольм, витягнув руку і почав закочувати рукав.
Торн витягнув з мікрохвильовки гніздо і розігрів там баночку тушкованої яловичини. Він знайшов пакет паперових тарілок, оформлених у стилі Гелловіна — гарбузи та кажани — і розклав їжу по тарілках. Діти накинулися на неї з апетитом.
Він дав тарілку Сарі, потім повернувся до Левіна.
— Будеш?
Левін дивився у вікно.
— Ні.
Торн знизав плечима.
Арбі підійшов, тримаючи свою тарілку.
— А ще є?
— Звичайно, — сказав Торн і віддав йому власну порцію.
Левін підійшов і сів поряд із Малкольмом, сказавши йому:
— Що ж, принаймні, в одному ми мали рацію. Цей острів був справжнім Загубленим Світом — первісна, незаймана екологія. Ми з самого початку мали рацію.
Малкольм підняв голову і подивився на нього.
— Жартуєш? — сказав він. — А як бути з усіма цими мертвими апатозаврами?
— Я думав про це, — відповів Левін. — Очевидно, їх вбили раптори. А потім раптори…
— Що вони потім зробили? — спитав Малкольм. — Потягли їх аж до свого гнізда? Ці тварини важать сотні тон, Ричарде. Їх і сто рапторів не зрушать з місця. Ні, ні.— Він зітхнув. — Мабуть, ці туші припливли за течією до повороту річки, де вони залишилися на мілині. Раптори створили своє гніздо біля зручного джерела їжі — мертвих апатозаврів.
— Ну, можливо…
— Але чому цих мертвих апатозаврів так багато, Ричарде? Чому жодна з цих тварин не досягла дорослого віку? І чому на острові так багато хижаків?
— Добре. Нам потрібно більше даних… — почав Левін.
— Ні, не потрібно, — заперечив Малкольм. — Хіба ти не був у лабораторії? Ми вже знаємо відповідь.
— І що ж це? — сердито запитав Левін.
— Пріони, — відповів Малкольм, заплющивши очі.
Левін насупився.
— Що за пріони?
Малкольм позіхнув.
— Іяне, — повторив Левін. — Що за пріони?
— Іди собі,— сказав Малкольм, махнувши на нього рукою. Арбі згорнувся калачиком у кутку, намагаючись заснути.
Торн скрутив футболку і поклав її хлопчику під голову. Арбі щось пробурмотів і усміхнувся.