— Якщо я зараз не попісяю, то закричу на всю горлянку, — сказав він і рушив на тремтячих ногах до крихітної ванної кімнати.
Він зітхнув з полегшенням. Це Келлі напоумила їх їхати, але розробляти план у деталях довелося йому. І він все відмінно продумав, — або майже все. Арбі правильно очікував, що у вантажному літаку буде дуже холодно і їм треба буде кутатися; він набив їхні відсіки усіма ковдрами та простирадлами. Він очікував, що вони будуть всередині щонайменше дванадцять годин і поклав печиво та пляшки з водою. Фактично, він передбачив усе, крім того, що в останню хвилину Едді Карр зайде всередину трейлера і позачиняє усі відсіки ззовні. Він замкнув їх там, тож наступні дванадцять годин вони були не в змозі піти до ванної. Дванадцять годин!
Він знову зітхнув, його тіло розслабилося. Сеча все ще продовжувала текти сильним струменем. Ще б пак! Які муки! Він подумав, що й далі сидів би там, якби не додумався, як вилізти…
Позаду нього почулися приглушені крики. Він покинув туалет і повернувся до кімнати, присівши біля відсіку під ліжком. Він швидко відчинив дверцята, і звідти викотився інший згорток, з якого вилізла Келлі.
— Гей, Кел, — сказав він. — Ми це зробили.
— Мені треба вийти, — сказала вона і кинулася до дверей, причинивши їх за собою.
— Ми це зробили! Ми тут! — не вгамовувався Арбі.
— Хвилиночку, Арбі. Добре?
Він вперше визирнув у вікно трейлера. Їх оточувала поросла травою галявина, а за нею виднілися папороть та високі тропічні дерева. Над верхівками дерев майоріла вигнута чорна скеля, що була частиною вулканічного кратера.
То це острів Сорна, все добре.
Добре!
Келлі вийшла з ванної.
— О-о-о. Я думала, що здохну! — Вона дала йому «п’ять». — До речі, а як ти свої двері відчинив?
— Кредиткою, — відповів він.
— В тебе є кредитка? — нахмурилася вона.
— Батьки дали на випадок на випадок надзвичайних ситуацій, — відповів він. — І я подумав, що це саме така ситуація. — Він намагався жартувати, щоб вона не заморочувалася над цим. Арбі знав, наскільки чутлива Келлі до всього, що пов’язане з грошима. Вона завжди робить зауваження з приводу його одягу або на кшталт цього. Як він завжди має гроші на таксі або колу у «Ларсон Делі» після школи. Одного разу він сказав їй, що не думав, ніби гроші настільки важливі, а вона відповіла насмішкувато:
— Нащо б тобі про це думати?
Відтоді він намагався уникати цієї теми.
Арбі не завжди розумів, як правильно поводитися з людьми. Звичайно, через те, що ще був молодий. І тому, що чорний. І через те, що він той, кого інші називають розумакою. Він відчував, що постійно намагається зробити все, щоб його приймали за свого, злитися з іншими. Але не міг. Він не був білим, великим, крутим у спорті і дурнуватим. На більшості занять у школі Арбі було настільки нудно, що він ледь не засинав там. Іноді це дратувало його вчителів, але що він міг зробити? Школа була для нього наче відео, що прокручується на наднизькій швидкості. Ти можеш глянути на нього раз за годину і нічого не пропустиш. А коли він був у компанії інших дітей, як можна було від нього очікувати, що його цікавитимуть серіали на кшталт «Район Мелроуз» або «Сан-Франциско Форті Найнерс», або нова реклама Шакіла О’Ніла? Він ніяк не міг цього робити. Для нього це було нецікаво.
Але Арбі вже давно зрозумів, що це, так би мовити, непопулярно. Краще було стулити пельку, бо ніхто крім Келлі його не розумів. Вона, здається, розуміла все, про що він говорив.
І доктор Левін. Принаймні, у школі з’явилася поглиблена програма, яка хоч якось цікавила Арбі. Не дуже цікаво, звісно, але краще, ніж інші уроки. І коли доктор Левін вирішив викладати у класі, Арбі вперше в своєму житті відчув задоволення від школи. Насправді…
— То це Сорна, га? — сказала Келлі, дивлячись на джунглі за вікном.
— Ага, — сказав Арбі.— Я думаю, що так.
— Слухай, а коли вони зупинялися раніше, — сказала Келлі,— ти не чув, про що вони говорили?
— Не дуже. Через оббивку.
— І я теж, — сказала Келлі.— Але було схоже, що вони через щось хвилюються.
— Ага.
— Здається, вони про динозаврів говорили, — продовжувала Келлі.— Ти щось таке чув?
Арбі засміявся, похитавши головою.
— Ні, Кел, — відповів він.
— Бо я думала, що говорили.
— Та ну, Кел.