— То це будівля «ІнДжен»? — сказав Торн, дивлячись на напис на стіні.
— Саме так, — відповів Малкольм.
Едді нахилився над рюкзаком Левіна, провів пальцями по дірках. Звідти вискочив чималенький щур.
— Господи!
Щур втік, писнувши на прощання. Едді обережно заглянув у рюкзак.
— Не думаю, що хтось захоче доїсти ці цукерки, — сказав він. Він повернувся до купи одягу. — Це звідси йде сигнал? — Частина польового одягу мала вшиті мікродатчики.
— Ні,— сказав Торн, дивлячись на дисплей. — Сигнал є, але він, здається… віддаляється.
Він вказав на ряд металевих дверей за рецепцією, що вели вглиб будівлі. Колись вони зачинялися на іржаві навісні замки, але тепер вони були зламані і лежали на підлозі.
— Давайте заберемо його звідти, — сказав Едді, прямуючи до дверей. — Як ви думаєте, що це була за змія?
— Не знаю.
— Отруйна?
— Уявлення не маю.
Двері відчинилися з гучним скрипом. Троє чоловіків опинилися у порожньому коридорі, де вздовж однієї стіни були розбиті вікна, а на підлозі валялося сухе листя. Стіни були брудними і у кількох місцях мали темні плями, схожі на кров. Вони побачили кілька дверей уздовж іншої стіни. Здається, усі незачинені.
Крізь дірки у килимі, що лежав на підлозі, проросли рослини. Біля вікон, де було світло, сильно розрослися ліани і вкрили потріскані стіни. Ще більше ліан звисало зі стелі.
Торн та інші попрямували далі по коридору. Було тихо, жодного звуку, крім шурхоту листя в них під ногами.
— Сигнал сильнішає,— сказав Торн, глянувши на монітор. — Він має бути десь у цій будівлі.
Торн відкрив перші двері і побачив простий офіс: письмовий стіл та стілець, на стіні — карта острова. Настільна лампа, обплетена ліанами, що перекинулася від їхньої ваги. Комп’ютерний монітор, вкритий плівкою цвілі. У дальньому кінці кімнати світло просочувалося крізь брудне вікно.
Вони рушили коридором до других дверей і побачили майже ідентичний офіс — стіл, стілець і вікно в дальньому кутку кімнати.
Едді гмикнув.
— Схоже, ніби ми у офісній будівлі,— сказав він.
Торн продовжував. Він відчинив треті двері, потім четверті. Знову офіси.
Торн відчинив п’яті двері і зупинився.
Він був в конференц-залі, захаращеній листям та сміттям. Довгий дерев’яний стіл посеред кімнати був вкритий тваринним послідом. Вікно у дальньому кутку було брудне. Увагу Торна привернула велика мапа, що займала цілу стіну. В неї були встромлені різнокольорові канцелярські кнопки. Едді підійшов і спохмурнів.
Під картою був комод. Торн спробував відчинити його, але той виявився замкненим. Малкольм повільно увійшов до кімнати, роззираючись на всі боки.
— Що означає ця мапа? — спитав Едді.— У вас є якісь думки, що це за кнопки?
Малкольм глянув на неї.
— Двадцять кнопок у чотирьох різних кольорах — по п’ять кнопок кожного. Розташовані у формі п’ятикутника або якогось малюнка з п’ятьма зубцями, що розходяться в усі частини острова. Я б сказав, що це схоже на мережу.
— Арбі казав, що на цьому острові є комп’ютерна мережа?
— Так, казав. Цікаво…
— Ну, тепер це вже не має значення, — мовив Торн. Він повернувся у коридор і рушив за сигналом. Малкольм зачинив за ними двері і вони рушили далі. Вони побачили ще офіси, але вже не відчиняли дверей, а просто йшли за сигналом від Левіна.
В кінці коридору була пара розсувних скляних дверей з написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО! ЛИШЕ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ, ЯКИЙ МАЄ ДОЗВІЛ». Торн подивився крізь скло, але не зміг багато побачити. Він відчував, що там багато простору та складні механізми, але скло було вкрите пилюкою й кіптявою. Крізь нього було важко щось розгледіти.
Торн сказав Малкольму:
— Ти впевнений, що знаєш, що було в цій будівлі?
— Я точно знаю, що це було, — відповів Малкольм. — Це був завод з виробництва динозаврів.
— Навіщо? — здивувався Едді.— Кому це було потрібно?
— Нікому, — відповів Малкольм. — Тому це й тримали у таємниці.
— Не розумію, — сказав Едді.