Торн подивився на Едді, який хитнув головою в бік Малкольма. Малкольм не розвертався, щоб глянути на те, як іде тиранозавр. Він все ще дивився вперед, його тіло було напруженим.
— Іяне, — сказав Торн, торкнувшись його плеча.
— Він пішов? — спитав Малкольм.
— Так, пішов.
Тіло Малкольма розслабилося, його плечі смикнулися. Він повільно видихнув. Голова Малкольма впала на груди. Він глибоко вдихнув і знову підняв голову.
— Мусите визнати, — сказав він. — Не щодня таке побачиш.
— З тобою все добре? — спитав Торн.
— Так, звичайно. Я в порядку. — Він поклав руку на груди, відчуваючи калатання серця. — Звісно, все добре. Зрештою, це лише невеликий ящер.
— Невеликий? — здивувався Едді.— Ви називаєте цю штуку невеликою?
— Так, для тиранозавра. Самиці дещо більші. У тиранозаврів є статевий диморфізм — самиці більші за самців. Прийнято вважати, що вони здебільшого й займалися полюванням. Але ми можемо перевірити це на власному досвіді.
— Хвилиночку, — сказав Едді.— А чому ви настільки впевнені, що це самець?
Малкольм вказав на капот автомобіля, звідки тепер йшов їдкий сморід від білої пасти.
— Він позначив територію.
— І що? Може, самиці також позначають…
— Цілком ймовірно, що можуть, — сказав Малкольм. — Але анальні ароматичні залози зустрічаються лише у самців. І ви бачили, як він це зробив.
Едді сумно глянув на капот.
— Сподіваюся, що ми зможемо прибрати звідти це лайно, — сказав він. — Я взяв деякі розчинники, але, самі розумієте, не очікував на… динозаврячий мускус.
Радіо писнуло.
— Докторе Торн, — сказав Арбі,— докторе Торн? Все добре?
— Так, Арбі, завдяки тобі,— відповів він.
— Тоді чого ви чекаєте, докторе Торн? Ви бачили доктора Левіна?
— Ні, поки що ні,— Торн потягнувся до свого сенсорного блоку, але той впав на підлогу. Він нахилився і підняв прилад. Координати Левіна змінилися. — Він рухається…
— Я знаю, що він рухається. Докторе Торн?
— Так, Арбі,— відгукнувся Торн. А потім додав: — Хвилиночку. А звідки ти знаєш, що він рухається?
— Бо я можу його бачити, — відповів Арбі,— він їде на велосипеді.
Келлі зайшла до передньої частини трейлера, позіхаючи та прибираючи волосся з обличчя.
— З ким ти розмовляєш, Арбі? — Вона глянула на монітор і сказала: — Ого, неслабо.
— Я зайшов у мережу об’єкта Б, — сказав він.
— Яку мережу?
— Це локальна радіомережа, Кел. З якогось дива вона досі працює.
— Правда? Але як…
— Діти, — сказав Торн по радіо. — Якщо ви не заперечуєте, ми шукатимемо Левіна.
Арбі взяв слухавку.
— Він їде на велосипеді стежкою в джунглях. Вона досить крута і вузька. Гадаю, він їде тим самим шляхом, яким пройшов тиранозавр.
— Хто? — перепитала Келлі.
Торн увімкнув передачу і повів машину подалі від електростанції, до робочого селища. Він проїхав повз заправку та між котеджами. Він їхав тією ж стежкою, що й тиранозавр. Вона була доволі широка, їхати було легко.
— Не дуже добре, що тут ці діти, — сказав Малкольм. — Це небезпечно.
— Що ми зараз з ними вдіємо? — зітхнув у відповідь Торн. Він натиснув на радіо. — Арбі, ти бачиш зараз Левіна?
Машина підстрибнула на тому, що колись було клумбою, і об’їхала резиденцію керівника ззаду. Це був великий двоповерховий будинок, побудований в тропічному колоніальному стилі, з дерев’яними балконами по всьому верхньому поверху. Як і інші будинки, резиденція заросла.
Писнуло радіо.
— Так, докторе Торн. Я його бачу.
— Де він?
— Їде за тиранозавром на своєму велосипеді.
— Їде за тиранозавром, — повторив Малкольм і зітхнув. — Не варто мені було з ним зв’язуватися…
— Ми всі з тобою згодні,— в’їдливо сказав Торн. Він піддав швидкості, проїхавши повз ділянку розбитої кам’яної стіни, що, схоже, позначала зовнішні межі селища. Машина занурилася в джунглі, їдучи звіриною стежкою.
По радіо почувся голос Арбі:
— Ви ще його не бачите?
— Ще ні.
Стежка ставала все вужчою й вужчою, і звиваючись, спускалася вниз по схилу. Вони пройшли один поворот, а потім побачили дерево, що впало, перекривши шлях. В центрі дерево було оголеним, гілки не мали листя і були зламані — мабуть, тому, що великі тварини часто наступали на нього.