— Але якщо вони відчують наш запах…
Левін похитав головою.
— Ми розташували схованку так, що вітер переважно дме в наш бік. І ви, можливо, помітили, що ця папороть має яскраво виражений аромат. — Це був м’який, злегка гострий запах, майже як в евкаліпта.
Арбі все одно хвилювався.
— Але припустімо, що вони захочуть поїсти папороті…
— Не захочуть, — заперечив Левін. — Це Dicranopterus cyatheoides. Вона помірно токсична і викликає висипання в роті. Справді, є теорія, що її токсичність вперше з’явилася ще в юрському періоді як захист від динозаврів, які пасуться.
— Це не теорія, — сказав Малкольм. — Це просто вигадки.
— Але в них є певна логіка, — сказав Левін. — Рослинне життя в мезозої зіткнулося з серйозним викликом після того, як з’явилися дуже великі динозаври. Стада гігантських травоїдних, кожен з яких споживає сотні фунтів рослинної маси на день, просто знищили б будь-які рослини, що не мали якогось захисту — поганий смак, подразнення, як у кропиви, колючки або хімічна токсичність. Тож, можливо, що токсичність cyatheoides з’явилася саме тоді. І це дуже ефективний захист, бо сучасні тварини не їдять цю папороть ніде на планеті. Ось чому її так багато, як ви, можливо, помітили.
— Рослини мають захист? — спитала Келлі.
— Звісно, мають. Рослини еволюціонують, як і будь-яка інша форма життя, і виробили власні форми агресії, захисту тощо. У XIX столітті більшість теорій стосувалася тварин — природа в червоному, зуби й пазурі, все таке. Але зараз вчені думають про природу в зеленому — корені й стебла. Ми розуміємо, що рослини, невтомно борючись за виживання, виробили всі можливі засоби — від симбіозу з іншими тваринами до сигнальних механізмів попередження інших рослин і справжньої хімічної зброї.
Келлі нахмурилася.
— Сигнальні механізми? Це як?
— О, є багато прикладів, — сказав Левін. — В Африці акації розвинули дуже довгі гострі колючки — три дюйми або близько того — але це лише спровокувало тварин, таких як жирафи та антилопи, розвинути довгі язики, що могли пробратися крізь ці терни. Самі по собі шипи не спрацьовують. Тоді в еволюційній гонці озброєнь у акацій з’явилася токсичність. Вони почали виробляти велику кількість таніну в листі, що спричиняє смертельні метаболічні процеси у тварин, які їх їдять. Тобто просто вбивають їх. У той же час акації виробили між собою систему хімічного попередження. Якщо антилопа починає їсти одне дерево в гаю, це дерево випускає в повітря етилен, що служить для інших дерев сигналом для вироблення таніну. Протягом п’яти або десяти хвилин інші дерева виробляють більше таніну, роблячи себе отруйними.
— А що потім відбувається з антилопою? Вона помирає?
— Ну, вже ні,— сказав Левін. — Оскільки еволюційна гонка озброєнь тривала, то зрештою антилопи зрозуміли, що можуть пастися лише короткий проміжок часу. Після того, як дерева починали виробляти більше таніну, їм доводилося припиняти свою трапезу. І тоді тварини виробили нову стратегію. Наприклад, коли жираф їсть дерево акації, він потім уникає всіх дерев, що ростуть за вітром. Натомість він переходить до іншого дерева, що знаходиться подалі. Таким чином тварини теж пристосувалися до цього захисту.
— У теорії еволюції це називається гіпотезою Червоної Королеви, — сказав Малкольм. — Бо в книжці «Аліса в Країні Чудес» Чорна Королева каже Алісі бігти щодуху, щоб залишатися на тому самому місці. Це, здається, і є еволюційна спіраль. Всі організми розвиваються в шаленому темпі просто для того, щоб підтримувати рівновагу. Залишатися на тому ж місці.
Арбі сказав:
— І це поширені випадки? Навіть серед рослин?
— О, так, — сказав Левін. — Рослини по-своєму надзвичайно активні. Дуби, наприклад, виробляють танін та фенол, захищаючись від гусені. Щойно вони обсядуть одне дерево, як цілий гай вже попереджений. У такий спосіб захищається весь гай — можна сказати, така собі співпраця між деревами.
Арбі кивнув і виглянув зі схованки на апатозаврів, що й досі паслися біля річки.
— Отже, — мовив він, — саме через це динозаври не з'їли усі дерева на острові? Бо цим великим апатозаврам потрібно чимало рослин. У них довгі шиї і вони можуть дотягтися до листя на висоті. Але на деревах майже ніяких слідів.
— Дуже добре, — сказав Левін, киваючи. — Я й сам це помітив.
— І це через те, що рослини захищають себе?
— Ну, може й так, — погодився Левін. — Але я думаю, що є дуже просте пояснення, чому дерева збереглися.
— Яке?
— Просто подивися, — кивнув Левін. — Це просто в тебе перед очима.