— Це називається «підготовка плацдарму», — сказав Левін.
— І як це пояснити?
Левін промовчав.
— А ніяк, — відповів Малкольм. — Це палеонтологічна загадка. Але я вважаю, що теорія складності може багато нам про це розповісти. Бо якщо поняття життя на межі хаосу є вірним, тоді серйозні зміни штовхають тварин ближче до краю. Це дестабілізує всі види поведінки. І коли середовище повертається в нормальне русло, це насправді не повернення до нормального життя. З точки зору еволюції, це ще одна велика зміна, і вона занадто велика, щоб її витримати. Я вважаю, що нова поведінка в популяціях може виникати у несподіваний спосіб і думаю, що знаю, чому динозаври…
— Що це? — раптом перебив його Торн.
Він дивився на дерева, і побачив, як у полі зору з’явився один динозавр. Він був досить стрункий, жваво тримався на задніх лапах, підтримуючи рівновагу за допомогою сильного хвоста. Він був шість футів заввишки, зелено-коричневий, з червоними та чорними смугами, мов у тигра.
— Це велоцираптор, — сказав Малкольм.
Торн повернувся до Левіна.
— Це він загнав тебе на дерево? Гидкий у нього вигляд.
— Зате ефектний, — сказав Левін. — Ці тварини — блискуче сконструйовані машини для вбивства. Можна стверджувати, що це найбільш вправні хижаки в історії планети. Той, який вискочив уперед — це альфа. Він веде зграю.
Торн побачив інший рух під деревами.
— Їх там кілька.
— О так, — сказав Левін. — Ця зграя особливо велика. — Він підніс бінокль і глянув крізь нього. — Хотів би я знати, де їхнє гніздо, — сказав він. — Я ніде не зміг знайти його на острові. Звичайно, вони потайливі, але ж не настільки…
Усі паразаври голосно закричали, рухаючись до стада апатозаврів. Але великі апатозаври, здавалося, байдужі; дорослі, які стояли найближче до води, фактично повернулися спинами до раптора, який наближався.
— Вони його не помітили? — спитав Арбі.— Вони навіть не дивляться на нього.
— Не обманюй себе, — відповів Левін. — Апатозаври — дуже уважні тварини. Може, вони і схожі на гігантських корів, але насправді не такі. Їхні хвости-батоги мають довжину тридцять або сорок футів і важать кілька тон. Глянь, як швидко вони ними гойдають. Одного удару досить, щоб нападник відлетів назад.
— Тож вони відвернулися, щоб захиститися?
— Безумовно, так, — сказав Левін. — І тепер ти можеш бачити, як довгі шиї врівноважують їхні хвости.
Хвости дорослих були настільки довгими, що дотягувалися до іншого берега річки. Коли вони почали хитати ними і паразаври закричали, вожак-раптор відійшов. За кілька хвилин уся зграя, крадучись, рушила вздовж дерев і попрямувала в гори.
— Схоже, ти правий, — сказав Торн. — Хвости їх налякали.
— Скільки ти їх нарахував? — спитав Левін.
— Не знаю. Десять. Ні, зачекай — чотирнадцять. Може, й більше. Я міг пропустити кілька.
— Чотирнадцять, — занотував Малкольм до записника.
— Ти простежиш за ними? — сказав Левін.
— Не зараз.
— Ми могли б узяти «Експлорер».
— Можливо, пізніше, — сказав Малкольм.
— Я думаю, що ми повинні знати, де їхнє гніздо, — сказав Левін. — Це дуже важливо, Іяне, якщо ми збираємося вивчити відносини «хижак-жертва». Немає нічого важливішого за це. І зараз чудова можливість простежити за ними…
— Можливо, але пізніше, — повторив Малкольм і глянув на годинник.
— Ти вже всоте дивишся на свій годинник, — сказав Торн.
Малкольм знизав плечима.
— Час обідати, — сказав він. — До речі, як щодо Сари? Вона не має прибути найближчим часом?
— Так. Думаю, вона от-от має з’явитися, — сказав Торн.
Малкольм витер лоба.
— Спекотно тут.
— Так, спекотно.
Вони слухали, як дзижчать комахи у полуденній спеці, і спостерігали за відходом рапторів.
— Знаєте, що я думаю? — сказав Малкольм. — Можливо, нам варто повернутися.
— Повернутися? — перепитав Левін. — Зараз? А як же твої спостереження? Як бути з камерами, що ми їх хотіли розмістити?…
— Не знаю, можливо, було б добре зробити перерву.
Левін подивився на нього з недовірою і нічого не сказав.