— Добре…
— По-друге, існує проблема координації. Якщо вірити сучасній теорії, то вся чудова складність життя — це не що інше, як накопичення випадкових подій — купа генетичних помилок, пов’язаних між собою. Проте коли ми уважно подивимося на тварин, здається, ніби багато елементів мали б розвиватися одночасно. Візьміть кажанів, які мають ехолокацію — вони пересуваються, орієнтуючись на звук. Щоб це стало можливим, повинні розвинутися багато чинників. Кажанам потрібен спеціальний голосовий апарат, щоб видавати ці звуки, особливі вуха, щоб чути ехо-сигнали, особливий мозок, щоб їх інтерпретувати, і особливе тіло, щоб падати вниз, налітати й ловити комах. Якщо всі ці речі не розвиваються одночасно, тоді немає переваг. І уявити собі, що ці речі відбуваються суто випадково — це все одно що думати, ніби торнадо може пронестися звалищем і випадково зібрати з деталей «Боїнг 747». В це дуже важко повірити.
— Добре, — сказав Торн. — Я згоден.
— Наступна проблема. Еволюція не завжди діє так, як мала б діяти сліпа сила. Деякі екологічні ніші не заповнюються. Певні рослини не з’їдають. А деякі тварини не дуже розвиваються. Акули за 160 мільйонів років майже не змінилися. Не змінилися й опосуми з того часу, як вимерли динозаври, тобто за 65 мільйонів років. Середовища, де живуть ці тварини, змінилися дуже сильно, а вони залишилися практично такі самі. Не точнісінько такі, але майже. Іншими словами, здається, що вони не відреагували на зміни у своєму навколишньому середовищі.
— Можливо, вони просто добре адаптувалися? — припустив Арбі.
— Можливо. Або, може, відбувається щось іще, чого ми не розуміємо.
— Наприклад?
— Наприклад, є інші правила, що впливають на результат.
— Ти хочеш сказати, що еволюція кимось спрямовується?
— Ні,— відповів Малкольм. — Це креаціонізм і це неправильно. Просто неправильно. Але я хочу сказати, що вплив природного відбору на гени — це ще не вся історія. Це занадто просто. Тут задіяні й інші сили. Молекула гемоглобіну являє собою білок, що ніби сандвіч обгортається навколо центрального атома заліза, який зв’язує кисень. Гемоглобін розширюється та стискається, коли поглинає та віддає кисень, ніби крихітні молекулярні легені. Тепер ми знаємо послідовність амінокислот, які складають гемоглобін. Але ми не знаємо, як їх скласти докупи. На щастя, нам не потрібно це знати, бо коли ти створюєш молекулу, вона складається сама. Самоорганізується. І знову й знову виявляється, що живі істоти мають здатність до самоорганізації. Протеїн складається. Ензими взаємодіють. Клітини вибудовуються, щоб сформувати органи, а органи вибудовуються, щоб сформувати цілісний організм. Організми об’єднуються у популяцію. А популяції організуються і стають частиною біосфери. З точки зору теорії складності, ми починаємо розуміти, як може відбутися ця самоорганізація і що вона означає. І це означає істотну зміну в тому, як ми розглядаємо еволюцію.
— Але, — сказав Арбі,— еволюція все одно мусить бути наслідком впливу навколишнього середовища на гени.
— Не думаю, що цього достатньо, Арбі,— відповів Малкольм. — Я думаю, що тут є більше чинників, — їх має бути більше, навіть для того, щоб пояснити, як виник наш власний вид. Близько трьох мільйонів років тому, — продовжив він, — деякі види африканських приматів, які жили на деревах, спустилися на землю. У цих приматах не було нічого особливого. Мозок в них був маленький і вони не були надто розумними. У них не було пазурів або гострих зубів для захисту. Вони не були сильними чи прудкими. У них, звичайно, не було жодних шансів поряд із леопардом. Але саме тому, що вони були низенькими, ці примати почали вставати на задні лапи, щоб піднятися над високою африканською травою. Так все й почалося — зі звичайних мавп, які намагалися щось побачити за травою. Минав час, мавпи все більше часу проводили у вертикальному положенні. Це залишало вільними їхні руки, тож вони могли робити різні речі. Як і всі мавпи, вони користувалися знаряддями. Шимпанзе, наприклад, використовують прутики, щоб ловити термітів тощо.
З часом наші мавпячі предки створили складніші інструменти. Це стимулювало їхній мозок розвиватися за своїми розмірами та складністю. Все почало відбуватися за спіраллю: складні мізки викликали створення більш складних інструментів. І в еволюційному плані наш мозок буквально вибухнув. Приблизно за мільйон років він збільшився вдвічі. І це створило для нас проблеми.
— Які?
— Наприклад, при народженні. Великий мозок не може пройти через пологовий канал — а це означає, що під час пологів помирають і мати, і дитина. Це не дуже добре. Якою була відповідь еволюції? Зробити так, щоб людські немовлята народжувалися на найбільш ранньому етапі розвитку, коли їхній мозок достатньо малий, щоб пройти через таз. Це схоже на сумчастих тварин — їхній розвиток відбувається здебільшого поза тілом матері. Мозок людського малюка збільшується вдвічі під час першого року життя. Це гарне рішення проблеми з народженням, але воно створює інші проблеми. Це означає, що людські діти будуть безпомічними довгий час після того, як народилися. Немовлята багатьох ссавців можуть ходити вже за кілька хвилин після народження. Інші починають ходити вже за кілька днів або тижнів. Але людські немовлята не можуть ходити протягом цілого року. Прогодувати себе вони не можуть ще довше. Тож першою платою за великий мозок стало те, що наші предки були змушені розвиватися далі, створювати стабільні суспільні організації, що дозволяли догляд за дітьми протягом років. Ці абсолютно безпорадні діти з великими мізками змінили суспільство. Але не це було найважливішим наслідком.