— Ні?
— Ні. Народитися в незрілому стані — це означає, що людські немовлята мають несформовані мізки. Вони не народжуються з великою кількістю інстинктів, вродженої поведінки. Новонароджений може інстинктивно смоктати і хапатися за щось, але це і все. Складна людська поведінка взагалі не є інстинктивною. Тож людським спільнотам довелося розвивати освіту, щоб тренувати мізки своїх дітей, вчити їх, як треба діяти. Кожне людське суспільство витрачає величезну кількість часу й енергії, навчаючи своїх дітей, як правильно поводитися. Погляньте на більш примітивне суспільство, десь у джунглях, і ви побачите, що кожна дитина там народжується серед мережі дорослих, які відповідальні за її дорослішання. Не лише батьки, а й тітки, дядьки, дідусь з бабусею та племінні старійшини. Одні вчать дитину полювати, збирати їжу або плести; інші — розповідають про секс та війну. Але обов’язки чітко визначені, і якщо в дитини немає, скажімо, брата матері, щоб здійснювати конкретну просвітницьку роботу, то люди збираються разом і призначають заміну. Тому що виховання дітей є, в деякому сенсі, причиною, з якої суспільство існує в першу чергу. Це найголовніше, що відбувається, і це кульмінація всіх інструментів, мови і соціальної структури, яка склалася. Тож нині, за кілька мільйонів років, у нас є діти, які користуються комп’ютерами.
Якщо ця картина справжня, то як діє природний відбір? Чи діє він на тіло, збільшуючи мозок? Чи діє він на послідовність розвитку, виштовхуючи на світ немовлят? Чи впливає на соціальну поведінку та догляд за дітьми? Чи, може, він впливає на все — на тіло, розвиток та соціальну поведінку?
— Скрізь і одночасно, — сказав Арбі.
— Я думаю, що так і є,— погодився Малкольм. — Але також можуть існувати якісь іще частини цієї історії, що виникли автоматично внаслідок самоорганізації. Наприклад, немовлята всіх видів мають характерний зовнішній вигляд. Великі очі, великі голови, маленькі личка, неузгоджені рухи. Це стосується дітей, цуценят і пташенят. І це, здається, спонукає дорослих всіх видів ставитися до них ніжно. У певному сенсі, можна сказати, що зовнішність немовляти, схоже, самоорганізує поведінку дорослих. І в нашому випадку теж.
— Який це має стосунок до вимирання динозаврів? — спитав Торн.
— Принципи самоорганізації можуть діяти на гірше або на краще. Подібно до того, як самоорганізація може координувати зміни, вона може привести популяцію до занепаду і спричинити втрату нею певних навичок. На цьому острові я сподіваюся побачити самоорганізовану адаптацію у поведінці справжніх динозаврів — і це розповість нам, чому вони вимерли. Насправді я впевнений, що ми вже знаємо, чому вимерли динозаври.
Писнуло радіо.
— Браво, — почувся у динаміку голос Левіна. — Я не зміг би краще сказати. Але, може, вам краще побачити, що тут коїться назовні? Паразаври роблять щось дуже цікаве, Іяне.
— Що?
— Вийди й подивися.
— Діти, — сказав Малкольм, — лишайтеся тут і дивіться на монітори. — Він натиснув на кнопку. — Ричарде, ми вже йдемо.
Паразаври
Ричард Левін схопився за поручні схованки і напружено спостерігав. Просто перед ним у полі зору з’явилася велична голова паразавра. Череп качконосого гадрозавра був три фути завдовжки, але за рахунок довгого рогатого гребеня, що розширювався назад, у повітрі він здавався більшим.
У міру того, як наближалася тварина, Левінові ставало дедалі краще видно зелені плями на голові. Він побачив довгу могутню шию, важкий тулуб зі світло-зеленим низом живота. Паразауролоф був дванадцять футів заввишки, майже як великий слон. Його голова була майже на одному рівні з підлогою схованки. Тварина невпинно йшла в його напрямку, від її кроків двигтіла земля. За кілька секунд він побачив, як з’явилася друга голова, потім третя, четверта. Тварини сурмили і, вишикувавшись у шеренгу, рухалися до нього.