За якусь мить вожак наблизився до схованки. Левін затамував подих, спостерігаючи за ним. Тварина дивилася на нього, її великі карі очі вивчали його. Динозавр облизав свої губи темно-багряним язиком. Вишка трусилася від його кроків. А потім він пройшов повз, рухаючись в напрямку джунглів, що були за нею. Невдовзі за ним пройшла і друга тварина.
Третій динозавр зачепив вишку, трохи її гойднувши. Здавалося, він і не помітив її і, як і раніше, невпинно йшов далі. Так само робили й інші. Один за одним, вони зникали у густих заростях, що були за схованкою. Земля перестала вібрувати. Саме тоді він побачив звірину стежку, що проходила повз схованку і зникала у джунглях.
Левін з полегшенням зітхнув.
Його тіло повільно розслабилося. Він підняв бінокль і глибоко вдихнув, заспокоюючись. Паніка зникла. Він почувався краще.
А потім він подумав: що вони роблять? Куди йдуть? Поведінка паразаврів здалася йому дуже дивною. Вони були в оборонній позиції, коли їли, але тепер, під час руху, вишикувалися в одну шеренгу, що зруйнувало звичайний згрупований стрій стада і зробило кожну тварину вразливою перед нападом хижаків. Однак ця поведінка явно була організованою. Такий рух у шерензі теж мав якусь мету.
Але яку?
Тепер, коли вони перебували в джунглях, тварини почали низько й коротко сурмити. У нього знову з’явилося відчуття, що це якийсь голосовий сигнал, який має свідчити про зміну позиції. Можливо, він потрібен для членів стада, які рухалися крізь джунглі, щоб відстежувати місце перебування кожного з них.
Але чому вони змінили своє місце?
Він, звичайно, не міг дізнатися про це тут, стоячи на вишці. Він завагався, прислухаючись до них, а потім рішуче перекинув ногу через поручні і швидко спустився вниз.
Період полювання
Вона відчула тепло й вологу. Щось шорстке, ніби наждачний папір, шкрябнуло її обличчя. Потім ще раз пройшлося по щоці. Сара Гардінг закашлялася. Щось крапало їй на шию. Запах був дивний — солодкуватий, ніби африканське пиво, що перебродило. Почулося якесь шипіння. Потім щось шкрябнуло її знову, пройшовшись від шиї до щоки.
Вона повільно розплющила очі і побачила морду коня. Великі тьмяні кінські очі з м’якими віями дивилися на неї. Кінь облизував її язиком. Це майже приємно, подумала вона, майже заспокійливо. Лежати на спині у багнюці, з конем…
Але це був не кінь.
Вона раптом побачила, що голова занадто вузька, писок надто конічний, і пропорції не ті. Вона повернулася, щоб подивитися і побачила, що голова маленька, і веде до дивовижно товстої шиї і важкого тулуба…
Вона схопилася, насилу піднявшись на коліна.
— Боже мій!
Її раптовий рух злякав велику тварину, яка стривожено форкнула і повільно рушила геть. Вона зробила кілька кроків багнистим берегом, а потім зупинилася, з докором дивлячись на Сару.
Тепер Гардінг вже могла її повністю роздивитися: маленька голова, товста шия, величезне незграбне тіло з двома рядами п’ятикутних пластин, що розташувалися вздовж гребеня на спині. Хвіст із шипами, що волочився по землі.
Жінка кліпнула.
Цього не може бути.
Її збентежений і приголомшений мозок підшукав ім’я цієї істоти, повернувши його з далекого дитинства.
Стегозавр.
Дідько, це був стегозавр.
На її подив, у пам’яті спливла біла й чистенька лікарняна палата, де вона навідувала Іяна Малкольма, який у своєму маренні бурмотів імена кількох динозаврів. Вона завжди щось підозрювала.
Але навіть зараз, зіткнувшись з живим стегозавром, вона відразу подумала, що це мабуть, якийсь фокус. Сара скоса глянула на тварину, шукаючи шов у костюмі, механічні суглоби під шкірою. Але шкіра була без швів і тварина рухалася злагоджено та органічно. Її очі знову повільно блимнули. Потім стегозавр відвернувся від неї, підійшов до води і почав плескати по ній своїм великим шорстким язиком.
Язик був темно-синім.
Як це могло бути? Темно-синій від венозної крові? Він холоднокровний? Ні. Ця тварина рухалася занадто гладко; в неї були впевненість та байдужість теплокровної істоти. Ящірки та рептилії, здавалося, завжди звертали увагу на температуру довкілля. Ця істота поводилася зовсім не так. Вона стояла в затінку, пила холодну воду, байдужа до таких речей.