«Дурні звірі», — подумав Доджсон, йдучи до машини. Базелтон та Кінг вмощували яйця у пінопластові контейнери, ретельно підганяючи під них упаковку. Обидва посміхалися, наче діти.
— Це було дивовижно!
— Чудово! Фантастично!
— Що я вам казав? — відповів Доджсон. — Це дуже легко. — Він глянув на годинник. — 3 таким темпом ми завершимо все менш ніж за чотири години.
Він сів за кермо і увімкнув двигун. Базелтон сів на заднє сидіння. Юнг вмостився на пасажирському сидінні і дістав мапу. — Наступне гніздо, — мовив Доджсон.
Схованка на висоті
— Кажу ж тобі, все нормально, — роздратовано сказав Левін. Він спітнів у задушливому повітрі під алюмінієвим дахом схованки. — Глянь, він навіть шкіру не розірвав. — Він простягнув руку. Там було червоне півколо, що залишилося від зубів компі.
Едді, який стояв позаду нього, сказав:
— Так, добре, але ж вухо в тебе трохи кровоточить.
— Я нічого не відчуваю. Там не може бути проблем.
— Ні, там нічого поганого, — сказав Едді, відкриваючи аптечку. — Але я б краще промив це місце.
— А я, — відповів Левін, — краще продовжу спостереження. Динозаври були трохи більше ніж за чверть милі від нього, і він міг добре їх роздивитися. У нерухомому полудневому повітрі він чув їхнє дихання.
Або принаймні міг би чути, якби цей парубок залишив його самого.
— Слухай, — сказав йому Левін. — Я знаю, що я тут роблю. Ти прийшов в кінці дуже цікавого й успішного експерименту. Насправді я кликав динозаврів до себе, імітуючи їхній крик.
— Кликав до себе? — повторив Едді.
— Так. Саме це і потягнуло їх до лісу в першу чергу. Тому я думаю, що мені зараз навряд чи потрібна твоя допомога…
— Річ у тім, — перебив його Едді,— що в тебе на вусі трохи динозаврячого лайна і пара маленьких укусів. Я просто все це зараз промию. — Він просочив марлевий тампон дезінфікуючим засобом. — Можливо, трохи пектиме.
— Мені байдуже, я… Ой!
— Не рухайся, — застеріг Едді.— Це займе лише секунду.
— Це абсолютно необов’язково.
— Якщо ти просто постоїш спокійно, я все зроблю. — Він показав марлю. Левін побачив коричневу та слабеньку червону смуги. Як він і підозрював, травма була незначною. Він торкнувся вуха. Воно зовсім не боліло.
Левін краєчком ока глянув на рівнину, поки Едді запаковував аптечку.
— Боже, як тут спекотно, — сказав Едді.
— Так, — відповів Левін, знизуючи плечима.
— Сара Гардінг приїхала і я думаю, вони забрали її до трейлера. Ти не хочеш зараз повернутися?
— Не уявляю навіщо, — буркнув Левін.
— Я просто подумав, може, ти привітатися захочеш або щось таке, — мовив Едді.
— В мене тут робота, — відказав Левін і, відвернувшись, підніс бінокль до очей.
— Отже, — сказав Едді,— ти не хочеш повертатися?
— І не мрій, — сказав Левін, вдивляючись у бінокль. — Навіть за мільйон років. Навіть за шістдесят п’ять мільйонів.
Трейлер
Келлі Кертіс прислухалася до хлюпотіння води у душі. Вона не могла в це повірити. Вона дивилася на брудний одяг, недбало кинутий на ліжко. Шорти та сорочка з короткими рукавами кольору хакі.
Справжній одяг Сари Гардінг.
Вона не могла нічого з собою вдіяти. Келлі простягнула руку і торкнулася його. Вона помітила, наскільки зношена й потерта тканина. Ґудзики колись відірвалися і були пришиті назад. Біля кишені були якісь червонуваті сліди і вона подумала, що це, мабуть, старі плями крові. Вона простягла руку і торкнулася тканини…
— Келлі?
Це Сара Гардінг озвалася до неї з душа.
«Вона запам’ятала моє ім’я!».
— Так? — сказала Келлі голосом, який тремтів від хвилювання.
— Тут є якийсь шампунь?
— Я подивлюся, докторе Гардінг, — сказала Келлі, поспішно відчиняючи шухляди. Чоловіки пішли у сусідній відсік, залишивши її наодинці з Сарою, доки та милася. Келлі відчайдушно шукала, відчиняючи та з гуркотом зачиняючи шухляди.
— Слухай, — гукнула Сара, — нічого страшного, якщо ти нічого не знайдеш.
— Я шукаю…
— А є якась рідина для миття посуду?
Келлі зупинилася. Біля мийки стояла зелена пластикова пляшка.
— Так, докторе Гардінг, але…
— Дай мені її. Це та сама фігня. Мені байдуже. — Вона простягла руку крізь завісу. Келлі передала їй пляшку. — А звуть мене Сара.