(Голос: Ви ображаєте своїх гостей!)
— Можливо, мої слова «звичайне стадо» привели джентльмена з парасолькою в настільки збуджений стан. Гаразд, скажемо, що мої слухачі не звичайне стадо. Не будемо чіплятися до слів. У ту мить, коли мене перервали зухвалим зауваженням, я мав намір повідомити, що весь матеріал по цьому експерименту повно та докладно викладений у моїй праці про будову землі, яка готується до друку, яку я, при всій своїй скромності, можу назвати однією з найреволюційніших у світовій історії.
(Загальне хвилювання. Вигуки «Подайте факти! Навіщо ми тут? Це якийсь жарт?»)
— Я саме мав намір приступити до пояснення, й якщо мене ще раз перервуть, то буду змушений вдатися до заходів із відновлення порядку, підтримання якого самостійно, мабуть, недоступне для присутніх. Справа в тому, що я викопав штольню, пробившись через земну кору, і наміряюся перевірити ефект неприємного роздратування її чутливого шару. Цю делікатну операцію проведуть мої підлеглі, пан Пірлесс Джонс, фахівець із артезіанського буріння, і пан Едвард Мелоун, котрий зараз є моїм повноважним представником. Оголену чутливу субстанцію вколють буром, а як вона буде на це реагувати, покаже час. Якщо тепер ви будете такі люб’язні зайняти свої місця, ці два джентльмени спустяться в штольню та зроблять останні приготування. Потім увімкну електричний контакт ось тут — і все буде скінчено.
Зазвичай після однієї з таких промов Челленджера аудиторія відчуває, що з неї, як із Землі, здерли захисний епідерміс та оголили нерви. Ця аудиторія не була винятком, відтак із глухим бурчанням стала розходитися по місцях. Челленджер єдиний залишився на трибуні за маленьким столиком, величезний, кремезний, із чорною гривою та бородою, що розвіювалися вітром. Але ми з Мелоуном не могли повністю насолодитися цим кумедним видовищем і поквапилися вниз. Через двадцять хвилин ми опинилися на дні та стягнули покров із оголеного сірого шару.
Нашим очам відкрилося вражаюче видовище. Завдяки якійсь незрозумілій космічній телепатії, стара планета ніби вгадувала, що нещасні комашки мають намір дозволити собі нечувану зухвалість. Оголена поверхня хвилювалася, як киплячий горщик. Великі сірі бульбашки надималися і з тріском лускали. Повітряні бульбашки та порожнини під чутливою поверхнею сходилися, розходилися, змінювали форму та виявляли підвищену активність. Хвилеподібні судоми матерії дужчали, й їхній ритм почастішав. Темно-пурпурова рідина, здавалося, пульсувала в звивистих каналах, що мережею розповзалися під м’яким сірим саваном. Ритм, тремтіння життя, відчувався й тут. Важкий запах отруював повітря і робив його цілком нестерпним для людських легенів.
Як зачарований, споглядав я це дивне видовище, коли позаду мене Мелоун раптом тривожно прошепотів:
— Боже милий, Джонсе, лише погляньте!
В одну мить я подивився туди, потім увімкнув електричний контакт — і вже наступної миті стрибнув у ліфт.
— Хутко, сюди! — вигукнув я. — Мова йде про життя та смерть! Лише швидкість нас порятує!
І справді, видовище викликало серйозну тривогу. Вся нижня частина шахти, здавалося, заразилася тією інтенсивною активністю, яку ми помітили на дні; стіни тремтіли та пульсували в одному ритмі із сірим шаром. Ці рухи передавалися заглибинам, на які спиралися кінці брусів, і було ясно, що вони впадуть униз. А при їхньому падінні гострий кінець мого бура встромиться в землю незалежно від електричного контакту, що обриває важкий вантаж. Перш ніж це трапиться, нам із Мелоуном краще опинитися за межами копальні, бо йшлося про наші життя. Жахливе відчуття — перебувати на глибині восьми миль під землею та відчувати, що будь-якої миті потужна конвульсія може викликати катастрофу.
Ми шалено помчали нагору.
Чи забудемо ми цей кошмарний підйом? Змінювалися ліфти, стогнали та грюкали, а хвилини здавалися нам довгими годинами. Досягаючи кінця ярусу, ми вистрибували з ліфта, кидалися в наступний і летіли все вище і вище. Через ґратчасті дахи ліфтів ми могли бачити далеко нагорі маленьке кружальце світла, що вказувало вихід із штольні. Світла пляма ставала все більшою та більшою, поки не перетворилося в повне коло і перед нашими очима не замиготіли цегляні кріплення гирла шахти. А потім — це був момент божевільної радості та подяки — ми вистрибнули зі сталевої темниці і знову ступили на зелену поверхню луку.