Ми прибули вчасно. Не встигли відійти й тридцяти кроків від шахти, як там, глибоко внизу, мій гострий гарпун встромився в нервовий саван бабусі-Землі і настав момент великого експерименту.
Що сталося? Ні Мелоун, ні я не були в змозі сказати, бо порив, як циклон, збив нас обох із ніг і покотив по траві, як вітер жене купку сухого листя. У цю мить наш слух був вражений потужним відчайдушним зойком, який тільки й чуло вухо людини.
Хто з тисяч присутніх зміг би точно описати це жахливе приголомшливе виття? Це було завивання, де біль, гнів, загроза й ображена велич планети поєдналися в один страшний і довгий лемент. Цілу хвилину тривало це волання тисячі сирен, поєднаних в одну, паралізуючи натовп глядачів лютою загрозою, потім пролетіло у тихому літньому повітрі, віддалося луною по всьому південному березі і навіть перелетіло через канал, аби долинути до Франції. Жоден звук в історії людства не міг зрівнятися із зойком пораненої планети.
Приголомшені, напіврозбиті, ми з Мелоуном відчули і удар, і страшний звук, але тільки з розповідей інших свідків того, що сталося, дізналися про подробиці цього неймовірного видовища.
Першими з надр землі вилетіли клітки ліфтів. Інші машини, поміщені в нішах стін, уникли їхньої долі, але масивні підлоги ліфтів взяли на себе всю силу удару повітряної течії знизу догори. Якщо в скляну трубу закласти кілька кульок, то вони вилетять одна за одною з інтервалом, кожна окремо. Так само і чотирнадцять кліток ліфтів одна за одною злетіли над шахтою й описали величну параболу. Один із ліфтів був закинутий у море, неподалік від набережної Вортінґу, інший упав у полі біля Чичестеру. Глядачі потім присягалися, що ніколи не бачили нічого дивовижнішого, ніж це видовище: чотирнадцять ліфтів, які неквапливо пливуть у небесній блакиті.
Потім ударив гейзер. Це був величезний фонтан огидної, тягучої, як патока, субстанції, щільністю, як смола, що піднявся на висоту дві тисячі футів. Аероплан-спостерігач, що ширяв над полем, був збитий цим фонтаном, і пілот зробив вимушену посадку, разом із машиною занурившись у потік смердючого бруду. Гидка рідина, з нестерпно їдким запахом, що, мабуть, замінює кров земному організму, або, як стверджує Челленджер і підтримує Берлінська академія, є захисною секрецією, аналогічною смердючим виділенням каракатиці, якою природа наділила стару планету для захисту від нахабних челленджерів.
Сам винуватець дійства, сидячи на своїй трибуні на горбочку, уникнув якихось неприємностей, тоді як нещасні представники преси, перебуваючи прямо під обстрілом смердючого фонтану, миттю набули такого вигляду, що жоден із них упродовж кількох тижнів не наважувався з’явитися в пристойному товаристві. Смердючий дощ вітром відносило на південь, і він лився на нещасну юрбу, що так довго та нетерпляче чекала на пагорбах великого моменту. Нещасних випадків не було. Жодне житло не постраждало, але багато будинків засмерділося цією отруйною секрецією і ще довго зберігали запах на спогад про великий експеримент Челленджера.
Потім рана стала затягуватися. Як природа тихо та наполегливо закриває заподіяну рану, так і Земля з величезною швидкістю стала латати діру Челленджера. З довгим, протяжним кректанням стали сходитися стіни штольні, і з глибини долинав пульсуючий звук. Потім стали витягатися вгору, поки з гуркотом не розвалилися, й цегляні споруди. Відтак стіни зійшлися, по землі пройшло хитання, як при землетрусі, гойднуло пагорби, і над тим місцем, де була копальня, випнувся горбок футів у п’ятдесят заввишки, а на ньому пірамідами стирчали уламки залізяччя.
Дослід професора Челленджера не просто закінчився, але був назавжди прихований від людських поглядів. Якби не обеліск, споруджений Королівським товариством, то сумнівно, чи повірили б нащадки в те, що цей експеримент відбувся насправді.
Потім настав апофеоз. Тривалий час після цього разючого явища лугом пробігав лише тихий шепіт; глядачі приходили до тями, намагалися зібратися з думками, усвідомити, що сталося, як і чому. Потім їх охопило схиляння перед людським генієм, що дістався до прихованих століттями таємниць природи. Корячись непереборному імпульсу, всі як один кинулися до Челленджера. Зусібіч лунали захопливі вигуки, і з вершини свого пагорба він міг бачити ціле море облич і привітальне махання хусток. Натовп вітав ученого. Тепер, озираючись у минуле, я бачу його ще краще, ніж тоді. Він піднявся з напівзаплющеними очима, з посмішкою гордості та задоволення, лівою рукою спершись у бік, а праву заклавши за лацкан маринарки. Звісно, ця його поза буде увічнена, я чув клацання затворів фотографічних камер, наче клацання м’ячів на крокетному полі. Червневе золоте сонце освітлювало професора, коли він урочисто обернувся та вклонився на всі чотири боки. Челленджер — надучений, Челленджер — архіпіонер, Челленджер — перший із усіх людей, про існування котрого дізналася мати-Земля!